— Під сходами є ящик із ганчір'ям,— озвався Дюсандер. — Криваве шмаття поклади на спід. Не забудь помити руки.
— Я не потребую ваших порад. Це ви мене втягли у це болото.
— Та невже? Мушу визнати, що ти добре тримався. — У Дюсандеровім голосі знову з'явилося кепкування, але за мить його обличчя скривилося від болю. — Поквапся.
Тод поклав ганчірки і востаннє подався до підвалу. Глянув униз, вимкнув світло і зачинив двері. Відтак рушив до мийниці, закасав рукави і вимив руки у такій гарячій воді, яку тільки міг стерпіти. Зануривши руки в піну, добув звідти ножаку, яким скористався Дюсандер.
— З якою втіхою я перерізав би вашу горлянку,— похмуро кинув Тод.
— А потім згодував би мене свиням. Безперечно, так би ти й зробив.
Тод помив ножа, витер його і поклав на місце. Швидко вимив решту посуду, випустив воду і чистою водою сполоснув мийницю. Миючи руки, глянув на годинника і побачив, що вже двадцять хвилин на одинадцяту.
Він підійшов до телефону, що стояв у коридорі, взяв слухавку і задумливо вп'яв у неї очі. Думка, що він про щось забув, про щось не менш важливе, як пияків черевик, не давала йому спокою. Про що? Він не знав. Якби не головний біль, він, безумовно, з'ясував би це. Триклятий біль. Це не було на нього схоже: Тод ніколи ні про що не забував, і це його лякало.
Він накрутив 222, і після гудка зразу ж озвався голос:
— "Швидка допомога" Санта Донато. У вас хтось захворів?
— Мене звуть Тод Боуден. Моя адреса: Клармон Лейн, 963, мені потрібна "швидка".
— Що сталося, синку?
— Йдеться про мого приятеля, пана Д... — Тод з такою силою прикусив губу, що з неї чвиркнула кров, і на якусь мить він забув про все, потопаючи в болеві, яким пульмувала його голова. Він трохи не назвав невідомому голосові із "швидкої" справжнього імені Дюсандера.
— Заспокойся, синку,— озвався голос. — Говори повільніше, і все буде гаразд.
— Йдеться про мого приятеля, пана Денкера, — сказав Тод. — Здається, в нього серцевий напад.
— Можеш перелічити симптоми?
Тод почав перелічувати, проте реєстратові вистачило болю у грудях, що віддавав у ліву руку. Він сказав Тодові, що "швидка" буде за десять-двадцять хвилин залежно від вуличного руху. Тод поклав слухавку і притис долоні до очей.
— Викликав?
— Так! — закричав Тод. — Так, я її викликав! Так, хай йому чорт, так! Так, так, так! Тільки заткніть пельку!
Він ще міцніше притис долоні до очей, від чого в них зароїлися іскорки-зірочки, щоб потім перетворитися на суцільне яскраве поле. Тримайся, Котику Тоде! Заспокойся, вгамуйся, опануй себе. Спокійно.
Він розплющив очі і знову взяв слухавку. Тепер найважче. Настав час телефонувати додому.
— Алло? — почувся тихий приємний голос Моніки. На мить — лише на мить — він уявив, як стромляє дуло свого вінчестера їй у носа і натискає на гашетку, стріляючи в перші струминки крові.
— Матусю, це Тод. Негайно поклич тата.
Він уже давно не називав її матусею. Він знав, що це насторожить її більше, ніж будь-що інше, і так воно й вийшло. — Що сталося? Щось негаразд, Тоде?
— Дай йому слухавку!
— Але в чім річ?
У слухавці зашурхотіло і клацнуло. Він відчув, як мати щось казала батькові. Тод зібрався в один клубок.
— Якісь проблеми, Тоде?
— Йдеться про пана Денкера, тату... гадаю, в нього серцевий напад. Еге ж, я цього певен.
— Боже! — голос батьків на мить пропав, і Тод почув, як він переказує його слова матері. Потім батько озвався знов: — Він ще живий? Ну ж бо, відповідай!
— Живий. І при пам'яті.
— Дяка Богові. Викликай "швидку".
— Щойно викликав.
— 222?
— Так.
— Молодець. Стан тяжкий?
— Не знаю, тату. Сказали, "швидка" незабаром приїде, але... мені якось трохи лячно. Чи не міг би ти приїхати, і ми почекали б на них удвох?
— Звичайно. Дай мені чотири хвилини.
Тод чув, що мати ще щось сказала, але батько поклав слухавку, і голос її урвався. Тод поклав слухавку.
Чотири хвилини.
Чотири хвилини, щоб зробити те, чого ще не зроблено. Чотири хвилини, щоб пригадати, чи не забув він ще чого. Невже він щось таки забув? Може, то просто нерви. Боже, чого б він не віддав, аби могти не телефонувати батькові. Але з його боку це цілком природно, чи не так? Авжеж. А може, він мав зробити ще щось таке саме природне, але не зробив? Щось...?
— О, голова моя капустяна! — застогнав він раптом і кинувся назад до кухні.
Голова Дюсандерова лежала на столі, очі були приплющені, нерухомі.
— Дюсандере! — заволав Тод. Він брутально смикнув Дюсандера, і старий застогнав. — Прокиньтеся! Прокиньтеся, старий смердючий вилупку!
— Що? Приїхала "швидка"?
— Лист! Мій батько їде сюди, ось-ось буде тут. Де той падлючий лист?
— Що... який лист?
— Ви сказали мені, щоб я сказав батькам, ніби ви отримали важливого листа. Я сказав... — Серце йому впало. — Я сказав, що ви отримали його з Європи... з Німеччини. Боже! — Тод схопився руками за голову.
— Лист,— Дюсандер спроквола, через силу підвів голову. Його зморшкуваті щоки мали нездоровий жовтаво-білий колір, а губи були сині. — Від Віллі, здається. Віллі Френкеля. Любий... любий Віллі.
Тод зиркнув на свого годинника і побачив, що вже минуло дві хвилини після того, як поклав слухавку. Батько, звичайно, не доїде, не зможе доїхати до Дюсандера за чотири хвилини, але у всякому разі на своєму "порше"" він примчить дуже швидко. Швидко, ось у чому вся штука! Все діялося аж надто швидко. І ще й досі йому щось муляло, щось було не так; він це відчував. Проте не мав часу зупинитися і згадати це "щось".
— Чудово. Я його вам читав, а ви розхвилювалися і вас ухопив грець. Чудово. А де він?
Дюсандер дивився на нього безтямними очима.
— Лист. Де він?
— Який лист? — спитав Дюсандер: було видно, що він нічого не розуміє. Тодові так і кортіло дати волю рукам і придушити старого п'яного монстра.
— Той, якого я вам читав! Від Віллі чи як так його в біса! Де він?!
Вони обидва прикипіли очима до столу, немовби очікуючи, що лист зараз там з'явиться.
— Нагорі, — нарешті витис із себе Дюсандер. — Подивись у моєму комоді. Третя шухляда. На споді шухляди є маленька дерев'яна скринька. Тобі треба буде виламати замка, щоб її відкрити. Я вже давно загубив від неї ключа. Там є кілька дуже давніх листів від одного мого приятеля. Без підпису. Без дати. Всі — німецькою. Однієї-двох сторінок буде досить, щоб замазати очі, як ви тут кажете. Якщо ти поквапишся...