Серце його знов закалатало, одначе втричі швидше за нормальний ритм. Його охопило відчуття полегкості, проте воно не відсвіжувало — було гаряче, складне і дивне. Він заплющився, не чуючи, як гуде над контрольними клас, готуючись до баталії за додаткові бали. В очах у Тода стояла червона мла. У ритм биття серця вона пульсувала, мов кров. Тієї миті він ненавидів Дюсандера більше, ніж будь-коли. Він стис кулаки і жадав, жадав, жадав лише одного, щоб тонка куряча шия Дюсандера опинилася зараз у лещатах його пальців.
Дік та Моніка Боудени мали окремі ліжка, між якими стояла тумбочка з гарненькою настільною лампою а ля Тіфані. Їхня спальня була оздоблена справжнім червоним деревом, полиці на стінах — заставлені книжками. На протилежному кінці спальні поміж двома підпірками для книжок (слонівка — два слони, самці, робили стійку на задніх кінцівках)
— стояв круглий телевізор "соні". Дік у навушниках дивився програму Джоні Карсона, а Моніка читала нову книжку Майкла Крічтона, яка щойно надійшла із клубу книголюбів.
— Діку? — вона вклала закладку ("САМЕ ТУТ МЕНІ ЗАХОТІЛОСЯ СПАТИ", було написано на ній) до книжки Крічтона і загорнула її.
По телевізору Беді Хакет щойно примусив усіх заусміхатися. Дік теж засміявся.
— Діку? — покликала вона голосніше.
Чоловік скинув навушники.
— Що?
— Як ти гадаєш, із Тодом усе гаразд?
Якусь мить він дивився на неї спідлоба, потім злегка похитав головою: "Je ne comprends pas, cherie"[17]. Його погана французчина була предметом жартів між ними двома; він здибався з нею в коледжі, коли провалив іспит із французької. Його батько надіслав йому додаткові двісті доларів, щоб він узяв репетитора. І він знайшов Моніку Дерроу, взявши навмання її візитівку, пришпилену до студентської дошки оголошень. Під Різдво вона вже бавилася з його прутнем... а він мав "задовільно" з французької.
— Ну... він якось схуд.
— Так, він трохи худорлявий, свята правда,— сказав Дік. Він поклав на коліна навушники, з яких чулися тоненькі пискляві звуки. — Він росте, Моніко.
— Так швидко? — запитала вона занепокоєно.
Він засміявся.
— Так швидко. Я в його віці підріс на сім дюймів — від курдупля, що мав п'ять футів шість дюймів у дванадцять років, до чудової маси м'язів у шість футів один дюйм, яку ти зараз бачиш перед собою. Моя мати казала: коли мені було чотирнадцять років, то вночі було чути, як я росту.
— Добре, що не все в тебе виросло до таких розмірів.
— Все залежить від того, як ним користуватися.
— Маєш бажання скористатися з нього сьогодні ввечері?
— Дівчина стає нахабною,— сказав Дік Боуден і жбурнув навушники через кімнату.
Опісля, коли він поринав уже в сон:
— Діку, йому сняться кошмари.
— Кошмари? — пробурмотів він.
— Кошмари. Я двічі-тричі чула, як він стогнав уві сні, коли спускалася до ванної кімнати. Я не хотіла його будити. Може, це дурниці, але моя бабуся казала, що людина може зсунутися з глузду, якщо її збудити під час страшного сну.
— Вона була полька, чи не так?
— Полька, так, полька. Чому б тобі було не сказати жидівка? Гарно побалакали!
— Ти знаєш, що я мав на увазі. А чому ти не користуєшся туалетом поруч зі спальнею? — Він сам поставив його два роки тому.
— Ти ж завжди прокидаєшся, коли я спускаю воду,— сказала вона.
— То не спускай.
— Діку, яка бридота.
Він зітхнув.
— Іноді, заходячи до нього, я бачила, що він геть спітнілий. І простирадла теж були мокрі.
Він усміхнувся в темряві.
— Ще б пак!
— Що таке... о! — вона легенько ляснула його. — Це теж бридота. До того ж йому лише тринадцять.
— Чотирнадцять наступного місяця. Він не такий уже й маленький.
— А скільки було тоді?
— Чотирнадцять чи п'ятнадцять. Точно не пам'ятаю. Проте пам'ятаю, що прокинувся з думкою, що я вмер і опинився на небесах.
— Але ти був тоді старший за Тода.
— Нині все це починається раніше. Може, від молока... а може, від флюориду. Знаєш, у всіх дівчачих туалетах у школі, яку ми збудували торік у Джексон-парку, поставлено автомати з тампексами. А школа ця лише неповна середня. І учням шостого класу тільки десять років. А скільки було тобі, як у тебе почалося?
— Не пам'ятаю,— сказала вона. — Але я знаю напевне, що сни Тодові не схожі... не схожі на ті, де ти вмираєш і опиняєшся на небесах.
— А ти питала в нього про ті сни?
— Одного разу. Тижнів із шість тому. Тебе не було, ти грав у гольф із тим чудовиськом Ерні Джейкобсом.
— Це чудовисько збирається зробити мене повноцінним партнером до 1977 року, якщо його доти не замордує любощами його жовтокоса секретарка. Крім того, він завжди сплачує за мене внески до клубу. І що ж відповів Тод?
— Що він не пам'ятає. Але... начебто по його обличчі промайнула якась тінь. Гадаю, він пам'ятав.
— Моніко, я не пам'ятаю нічогісінько з моєї золотої, хоча вже й мертвої юності, але одне я пам'ятаю напевне: не всі вологі сни були приємні. Сказати по правді, вони можуть бути вкрай неприємними.
— Як це?
— Почуття провини. Будь-якого походження. Декотрі з таких почуттів походять із раннього дитинства, коли маляті дали зрозуміти, що мочитися в ліжку — погано. І не забувай про перехідний вік. Хто знає, що викликає у нього полюції. Може, у всьому винен автобус? А може, у школі він зазирнув якійсь дівчинці під спідницю? Не знаю. Єдиний сон, який я пам'ятаю, був такий: у басейні Спілки християнської молоді у день спільного з дівчатками тренування я стрибаю з трампліна, і з мене злітають труси перед тим, як я занурююсь у воду.
— І тебе це збуджувало? — спитала вона зі сміхом.
— Ще б пак! Так от, якщо дитина не хоче розповідати тобі про свої проблеми із Джоном Томасом, не силуй її.
— Хай йому чорт, ми зробили все можливе, щоб він зростав без усіх цих нікому не потрібних почуттів провини.
— Цілком їх не уникнути. Він приносить їх додому зі школи, мов ту застуду, яку схопив колись у першому класі. А потім ще — друзі, вчителі, які деякі речі говорять лише манівцями. Може, воно з'явилося в нього ще й під впливом мого тата. "Ніколи не доторкайтеся до нього вночі, а то матимеш волохаті долоні, осліпнеш, стратиш пам'ять, а невдовзі він у тебе почорніє і відпаде. Тож стережися, Тоде".
— Діку Боудене. Твій батько ніколи б...