У Тодових очах помалу розгорівся вогонь, від якого йому стало майже гаряче.
— Це могло б спрацювати,— мурмотів він. — Так, могло б, могло б спрацювати, могло б... — і раптом він вибухнув. Очі в нього знов потемніли. — Ні. Не вийде. Ви анітрішечки на мене не схожі. Калоша Ед ніколи в це не повірить.
— Himmel! Got in Himmel![13] — закричав Дюсандер і, підвівшись на ноги, перейшов кухню (не зовсім певною ходою), відчинив дверцята шафи і дістав звідти пляшку "бурбону". Він відкрутив ковпачок і налив собі від щирого серця. — Хоч ти й розумник, але таки Dumkopf[14]. Коли це діди були схожі на своїх онуків? Га? Я — лисий. — Він вимовив ласий. — А ти хіба лисий?
Наблизившись до столу, він досить проворно простяг руку, вхопив Тода за біляву чуприну і рвучко смикнув.
— Облиште! — вигукнув Тод, проте не втримався від усмішки.
— Крім того,— вів далі Дюсандер, вмощуючись у кріслі-гойдалці,— в тебе біляве волосся і блакитні очі. Очі в мене так само блакитні, а волосся теж було біляве, поки не посивіло та не повилазило. Можеш розповісти мені геть-чисто все про свою сім'ю. Про своїх тіток та дядьків. Про людей, з якими працює твій батько. Про звички твоєї матері. Я запам'ятаю. Я все вивчу і запам'ятаю. За два дні я знов усе позабуваю, — тепер моя пам'ять, як те решето,— проте я все запам'ятаю на потрібний для нашого діла час. — Він похмуро посміхнувся. — Свого часу я перевершив Візенталя і дурив самого Гіммлера. І якщо не зможу обдурити звичайного американського вчителя, то загорнуся в саван і поповзу до могили.
— Буде видно,— поволі промовив Тод, і Дюсандер бачив, що той уже майже пристав на його думку. В очах його промайнув вираз полегкості.
— У нас є ще одна спільна риса,— додав Дюсандер.
— Яка?
— Ти казав мені, що в жилах твоєї матері тече одна восьма єврейської крові. Моя мати була єврейка на всі сто відсотків. Тож ми обидва жиди, хлопче.
Він раптом ухопив свого носа великим та вказівним пальцем правиці і водночас, простягнувши через стіл другу руку, стис носа хлопчикові лівицею.
— І ніс не дасть нам цього приховати,— зареготався він. — Не дасть!
Він аж заходився сміхом, його крісло-гойдалка колисалась уперед-назад. Тод зирнув на нього здивовано і трохи злякано, та невдовзі засміявся і собі.
Вони все сміялися й сміялися. Дюсандер біля відчиненого вікна, в яке залітав теплий каліфорнійський тиховій, і Тод, який гойдався позаду Дюсандера, прилаштувавшись на ніжках крісла, так, що спиною стукався об дверцята духовки, біла емаль якої була вся у темних смугах кіптяви, залишених сірниками Дюсандера, коли він їх запалював.
Калоша Ед Френч (його прозвали так, пояснив Дюсандерові Тод, через калоші, які він завжди одягав у дощ поверх тенісних черевиків) був худорлявий чоловік, який демонстративно ходив до школи у кедах. Він вважав, що такі вільнощі піднесуть його акції в очах ста шести дітей, для яких він був консультантом з навчального процесу. Він мав п'ять пар кедів різних кольорів, від блакитних бігових до жовтогарячих баскетбольних, і навіть гадки не мав, що поза очі його прозивали не лише Калошою Едом, а й Капцем Пітом та Людиною в кедах, як героя фільму "Комета в кедах". У коледжі його охрестили Боягузом. І для нього не було б більшого приниження, ніж дізнатися, що навіть цей ганебний факт якось виплив на поверхню і став усім відомим.
Він рідко коли носив краватку і віддавав перевагу светрам з високим коміром. Носив їх іще з початку шістдесятих, коли вони стали модними завдяки Девидові Маккалуму, після виходу фільму "Агент розвідки". У коледжі його товариші, помітивши його на подвір'ї, кепкували: "Он іде Боягуз у светрі а ля "розвідник". Він був фахівець із психології навчання і в глибині душі вважав себе за неперевершеного консультанта. Тільки він умів налагодити справжні стосунки з дітьми. Він знав, як до них підійти; умів потеревенити з ними і бути мовчазно співчутливим до них, коли вони галасували й викидали всілякі фортелі. Він розумів їхні клопоти, бо знав, що то є — бути тринадцятирічним, коли тебе намагаються пронумерувати, а ти не годен цього уникнути.
Так от, коли дідусь Тода Боудена зайшов до кабінету Калоші Еда причинивши за собою двері з рифленого скла, той шанобливо підвівся, але так і не вийшов із-за столу, щоб привітати старого. Він пам'ятав, що на ньому тенісні черевики. Іноді старі консерватори не розуміли, що тенісні черевики чисто психологічно допомагають йому в стосунках із дітьми, у яких були певні конфлікти з учителями, і вони не визнавали консультантом з питань навчального процесу людину в кедах.
А цей старий ферт непогано виглядає, подумав Калоша Ед. Сивий, старанно зачесаний назад чуб. Костюм-трійка без жодної пляминки. Сіра краватка зав'язана бездоганним вузлом. У лівій руці він тримав чорний згорнений парасоль (надворі ще із суботи сіявся дощик). У тому, як він його тримав, було щось від військового. Кілька років тому Калоша Ед і його дружина були у захваті від Дороті Сайєрс; вони читали всі твори цієї вельмишановної авторки, все, ЩО ПОТРАПЛЯЛО ЇМ ДО РУК. І тепер він подумав, що перед ним — живий витвір її уяви, сам Лорд Пітер Уїмслі. Уїмслі сімдесятип'ятирічний, яким він став через багато років по тому, як Бантер і Гаррієт Вейн відійшли у кращий світ. Ед подумав, що треба не забути розповісти про це вдома Сондрі.
— Пане Боудене,— сказав він і подав гостеві руку.
— Радий запізнатися,— відповів Боуден і потис її. Калоша Ед намагався не тиснути руку міцно і безкомпромісно, як він завжди її тис запрошеним на розмову батькам: з того, як обережно старий простяг йому руку, було видно, що в того артрит.
— Дуже радий, пане Френче,— повторив Боуден і сів, ретельно підтягнувши холоші на колінах. Він поставив парасоля між ніг і сперся на нього, стаючи схожим на старого міського стерв'ятника, що залетів до кабінету Калоші Еда Френча на ночівлю. У старого ледь помітний акцент, подумав Калоша Ед, але він не ковтає слів, як британські аристократи (це могло бути притаманне Уїмслі); його вимова відкритіша, більш європейська. У всякому разі схожість із Тодом була разюча. Надто схожі були ніс та очі.