— Я візьму, як ви так хочете. Спасибі вам.
Ярина сховала пиріжка під фартушок — так у руці й тримала.
— Хай їсть на здоров'я.
— Та й цс ви зара куди?
— Тра йти додом. В мене ще коза недояна. ІЬть тамо стіни пообгризує.
— Чого це тебе знов приперло? — бубонить на лаві навпроти замерзлого вікна, обіпершись однією рукою, а другу поклавши біля живота — пальці на ній мов повідрубувані й знов пришиті. І вже мовби до когось ще, не тільки:— Наркомани бісові.
— Ти диви, я до вас і боком, і скоком...— для першого разу жартує Танька.
Та байдуже їй, живи собі. Коли батько почав пити й битися, мати сама його покинула. Переїхав у це село до сина й хвалиться усім: "Тут мій пуп закопаний".
— О, знов командує,— гукає старий з лави, хоч Танька й слова не каже.— Маку скільки не вродить, то повивозить все до мачини.
— А тут пуп мій закопаний,— перекривляє тако. Щоб знав, як чіплятися.
За що вже за інше то й змовчала б — от вже ж з таким батьком. Але як цим гноєм чути — що ти йому скажеш. І від куфайки, і від тих пальців неживих, хоч ними цигарку скрутити й подужає. їздовим не робить скільки оно, а все одно. Кухта дивиться тако якось по-півнячому, балакає й не затулиться.
З рота того — ну не здихнеш.
Та хай вони собі наговоряться; сьогодні неділя, і він добре знає, що вини на йому аніякої Зайде невістка в хату, а він аж засовається на лаві, "м'яку" руку встромляє під коліно — насидів за ранок тепла, хай гріється. Вона ж у нього бідненька, глядіти тра, а хіба цим туркам докажеш, їм одна дай, та й годі
В нього аж сльоза десь візьметься углибині, але до ока не докочується, він її не пускає. Тільки зиркне ображено на всіх — тиняються по хаті, скільки той обід збирати,— і знов розговіється. Невістка в комору, і він півнячим оком за нею, тихенько з усієї сили втягне того далекого п'янкого духу, аж у горлі заболить, і вже як і не чути нічого, все одно принюхується. А так то він добре знає, що то за капки капають в лійочку, його туди не пускають, та й взагалі ніхто ані слова,— ну то й хороба з вами.
Чи він звечора сам не бачив, як вони там біля мисника перешіптувалися (це така потороч, від батька ховаються), щось вносили, крекчучи, і в комору пхали
Він то й не виглянув, де спав, бо й так чутно було, як запахло в кислими буряками.
Однаково ж уночі їх обдурив, хоч вони довго й не лягали і мусив перетерпіти,— прокрався в одних кальсонах до комори, зачерпнув алюмінієвою квартою з дна, вдушуючи буряки, і, зітхнувши полегшено та уважно вдивляючись в маленьке віконечко під самою стелею, мовби що крізь нього видко, вперше, мабуть, пошкодував, що нема дверей у комору з сіней.
♦Вигадав на свою голову",— думав Кухта і ждав тієї хвилини, коли відригнеться, щоб послям вертатися в хату.
♦Кричить ґвалт, ну",— подумав і за дочку Таньку, але більшого в душі не знайшлося, як це, бо саме відригнулося, і Кухта здоровішою рукою підсмикнув кальсони, щоб, бува, не спали посеред хати — йти ж через невістчину кімнату...
Танька внесла ще брикету й накидала в грубку. Палиться в хаті, а тепло, звісно ж, і в комору йде. Кухта хитро зробив.
— Гляньте, скільки вже переробила, а вона — куфайку на себе, хусткою обв'язалася і сидить в коморі.
— А то хіба не робота? — йому невістки бувало й шкода.
— Еге, це тільки в вас робота, це ви мені побалакайте, ще скажіть. * •■ г
— Якої хороби ти причепилася? — Кухта посунувся далі з нагрітого місця, сердито на шибку подивився: на неї вже сонця трохи лягло.
— Хіба вона рано встане й зварить чоловікові? Як не наварю осьо, то буде вам закуска.
Кухта скікнув з лави, гребнув рукою попід низом, за валянками.
— Та їжте, вогню б ви понаїдалися. Мені в буфеті дадуть.
— А хто ж вам набор дурний дасть?
— Одроблю колись, не бійся.
Увійшла з комори Галя, й Кухта передумав у буфет бігти. Знов виліз на лаву, тільки валянки не роззував. Це таке: сидітимеш сиднем, а не діждешся.
— Галю, улий мені, я піду соломи привезу.
Це б на одну Галю, то й мови не було, а так — хоч не заїкайся.
— Що, вже вам улити? А хто це спочатку несе, а тоді привозить?
— Який же тобі дурень за так робитиме. По чарці хлопцям наллєш — накидають. Шоферові дай, тоді поїде.
— Чим же ви привезете, як сьодні вихідний? — виправдовувалася перед братовою Галя.
— Мені хлопці вбіцяли тракторцем.
— Чи я знаю?—вагалася Галя і вже шукала в миснику пляшечку якусь, а Танька ніяк не вгавала:
— Впоралися б, а тоді вгощали. Боже, коли вже ви свої
роти позаливаєте.
Кухта застібував ґудзика на комірці, а пальці чогось тремтіли і ґудзичок не потрапляв у петельку.
— То ти, Танько, не знаєш, яке життя на селі. А балакаєш. Галя обізвалася од мисника: — Тат, а як з-під олії, то нічого?
— Та хай яка буде, доню.
Невістка сховала пляшечку під край хустки і вийшла в комору, тихенько причинивши двері.
— В хаті ховаєтесь он, боїтеся цілого світу,— не втекло од Таньчиних очей.
— Ти-но поживи з нами, тоді побачимо, яка ти розумна.
— А що ж — мовчати й мовчати? На тому лежаку вже боки повідлежували.
Кухта побачив невістку зі згорточком,— навіть тих двоє берегів на перкалевому рушничку впізнав,— і махнув на Таньку: вари собі там.
— Давай, доню, я так з рушничком і візьму, вже ж людям
приємніше буде.
— Вдягніться, тату,— попросила невістка, бо він тримався за клямку йти вже, навстоячки озуваючи калоші.
— Це, я бачу, добра солома буде,— байдужим голосом тако мовила Танька, пробуючи страву на смак
Через якийсь час увійшов батько, втретє вистукав ноги біля порога. Бо чули, що й там стукав: у сінях та надворі.
— А де ж солома?—спитала Галя, заглядаючи на вікно.
— Та чорт її маму знає. І могорича взяли, і діла не зробили.
— А я хіба не казала, не говорила? — Танька.
— Ти хоч не гавкай,— сонним голосом, позіхаючи, озвався Кухта.— Ой, дайте я піду ляжу, так мені недобре. Це вже я, мабуть, скоро вмру.
Кухта сліпо мацав, на що б зіпертися, тягея до лежанки.
— То хоч гарячого посьорбайте,— Галя йому.
— Та яке йому гаряче,— не бачиш, он уже очі позаливав? Танька запнулася хусткою попід руки й простоволоса
подалася у двір — чорт якийсь її туди пхав.
Там вона побачила, що їй треба: до хлівчика вели чиїсь більші од її сліди.