Довгенько монялася з дротиком, — зачиняла за собою, як уступала в подвір'я,— й сама ця хвіртка на неї одчинилася, так до ладу прироблено.
— То заходьте ще коли,— просила Ярина, нагинаючись до вихололого банячка.
— Дайте, дайте поросяті, заки з теплом,— у штахети проказувала Богинька; вона й ще почекала, поки Ярина з хлівчика виходитиме.
Чогось їй аж запахло тим свинячим,— вона й собі коли там любила з банячка вибрати, котрі більші й твердіші, зо три картоплини, і сіллю присолити до старого сала чи здору.
♦Хай уже в хату зайде,— думала баба за хвірткою,— а то в цьому летніку яке тепло".
— А я це типір буду палити,— балакала про себе Богинька; вона передумала йти проз аптеку.
У вуличку від їдальні звертав кіньми Параскун; вона бачила, що в соломі там зо два бідони порожні похитуються,— хто тобі що дасть...
Це б вона з-під кози з кварту вділила, але воно їм нащо, їм тра коров'ячого. Така зима немолочна, чув. А вони казяться, ходять по хатах просять — дайте, скільки можете. їм план
доводять, та й що хоч роби.
Бабі аж шкода цих депутатів, що бігають з відрами. А хіба ця корова що винна?
♦Стану та подивлюся,— може, буде їхати".— Вона взялася за штахетку скраю Яринчиного городу, так чогось хотілося взнати за те молоко.
Ярина з порожнім банячком у руці боязко відщипнула до кухні клямку, коліном приважуючи двері, щоб не дзенькнуло. 4"
Вона сина бачила на лаві в куточку; аж вушко в нього пашіло — так гарно у грубці зайнялося; але боялася й чіпати, хай собі там щось думає. Аби в хаті, щоб удома.
— Я з цими баняками колись як мучився,— казав син, дивлячись десь у світ, нема відома, що він там бачить. А сидить геть, як дід Максим, її вітчим.
♦На лаву зіпреться й щось думає".
— А тепер би робив?— аж не дихала, питаючись; добре, що обзивається.
— Батько стане й дивиться, як я замішую, а я беру спиною посунуся до нього.
— А це сунувся б? — якась надія з радістю ховалася в голосі.
— Я знаю? Лихий такий був, що це батько наглядає за мною. Обійде з того боку й знов дивиться. Що йому так?
— Я тобі розкажу іншим разом, сину.
— Ці руки й так закоцюбнуть.
— Він любив трохи командувати, я тобі зразу кажу. Чогось його на те офіцерство потягло.
Ярина посовувала ще не дуже гарячі фанерки пальцем, щоб викинути на брикет вугілля, і добре бачила, яка вогнева квіточка впала синові на щоку.
Грівся б собі, дурний,— чо в той клуб так рано пертися?
Але про мене; якісь там художники поприсвджали.
Чого він їх так з армії полюбив,— він же там щось і сам малював. Йому й учителі гарні оцінки за малювання ставили.
— Оно ваша баба знов шкрьомбає,— хитнувся син до вікна, щоб розгледіти.
— Чого це вона, диви, не дасть посидіти.
— Таких сусідів маєте,— щось трохи сміху найшло на нього.— Ми повставали з автобуса і йшли з бабою, а вона мене не взнала.
— То вона боїться, каже, хтось її хоче задушити. Меле, не має роботи.
— Хай би сказала щось, то я поміг би.
— Може, вона щось скаже,— я тобі там знаю. Вийду осьо. Ярина застала Богиньку на тому самому місці; баба далі
аж наче й боялася йти.
А це ще побачила Ярину, то чого лізти, вона й так побалакає.
— Дивіться-но цюди, Яринко. Я щось забулася сказати.
— А я дивлюся в вікно, думаю, чого це ви стали вертаться.
— Я б вам сказала, Яринко. Але як їм діла нема до людини, то я помовчу. Вони мені пенсії не дали, кажуть, де ви були, як тра було в колгоспі робити. А я за цими інвалідами гляділа,— кому вони тра були ще.
— Поїдьте в собез, що вам сказати.
— Чуйте,— голосно забалакала Богинька,— вони ж козячого молока не хтять брати. Пани такі поробилися.
— То як це немолочний рік, мені Ганя, сестра, казала. По півлітрі дає.
— Я взяла Вері сухарі поодцавала,— вона аж повернулася, тако за тонким деревом їй добре видно Бойчукову хату,— вона корову держить.
— А ми давно корівку спродали. А так: то в молочарні коли брали, мене там дівчата знають.
— Не мала я кози, то візьму у Вери молока, а сухарика в слоїк покладу.
— Це так роблять,— Ярина згадала, що в молочарню то вона посилала без хліба.
— А це не хтять козячого молока брати.
— Люди хіба так не беруть? По селі ж мало, щоб хто держав кози.
Богинька обітерла рота в куточках — так трохи піна знедавна почала проступати, от здушує в грудях, і порожньо якось — немов там ширше, як у цьому світі всенькому.
— Треба здавати хоч краплю. А так хто мені запише.
— Йдіть до сина, хай щось поможе.
— Я поїду до дочки в Житомир — що вона мені скаже. Цэа Миколу якось рятувати. Ця гучителька його ззість
— Багато хто так нарятував.
— Яринко, ви мене не знаєте. Я вже стара. Я нічо так не боюся. Але я його до себе заберу.
— То будете знов у сварці, воно вам треба?
— Правду кажете, вона така вредна, що й гочі повидирає. Я йду їм города трохи одкопати. Хоч гарбузи якісь будуть. А то вже й люди оно кажуть. А вона за сапу та до мене. Добре, що машина їхала, дядьки якісь оборонили. Та й тако ходжу, баште, порубана.
— А-бо. 1
— І в Житомир їздила, щоб одділитися від них.
— А тепер знов докупи хочете.
— Не смійтеся, Яринко.— Баба вмовкла трохи — якась така собі аж маленька зробилася в одежі.— А він балакає з нею!
— То мусить, бо це його жінка.
— Він як був здоровіший, то сам зривався втікати од неї. Годі, каже, перебираюсь до мами. Піаніно висадять з хлопцями на воза, а вона як собака скаче та клумаки в город, у город.
— Отако?
— Еге. А потім посилає в школу дитину, дає однести сидора на роботу. Ото наїдок.
— То заходьте ще коли, тітко Богинько.
— Буду мати час, то зайду. Мені треба щось спитаться.
— То спитаєтеся.
Баба бралася за мішечка під рукою — треба вже йти. Що вона тут вистоїть на цьому морозі? Як вони всі мов понаймалися, чогось віри нікому нема, й це де хоч дівайся.
— Яринко-о, Яринк Я вам осьо забула дати. Богинька розв'язала вузлика на коліні, якісь у неї там
пиріжки були.
— Візьміть-но синові передасте гостинця од баби,— довго виповивала більшого якогось пиріжка.
— Та він же зчерствіє, поки що.
— Це мені Вера дала, то я сама не ззім. Хай він їсть. Може, й мені коли що доведеться.
— Я вам знаю, коли він що буде їсти.
— Ви йому дайте. Кажіть, що баба гостинця передала Він мене знає.