Завжди солдати

Сторінка 2 з 3

Гончар Олесь

Проте Глоба знав статут і нічого не сказав. Винен. Хіба ж ні? Проте біль завданої образи не проходив, вона закарбувалась йому в саме серце.

З часом він намагався по-своєму виправдати нервозну різкість молодого командира. Адже то були Дні такої трагічної напруги! Тяжко іноді було зберігати самовладання. І, зрештою, що там такого, що цей юнак з роз'ятреними червоними очима так безцеремонно підштовхнув межи плечі одного із своїх підлеглих? До того ж навряд чи знав молодий лейтенант, що цей літній сумирний його боєць ще три місяці тому навчав сотні таких же, як він, зелених хлопців. А якби, й знав? Що було Горовому до того, чим займався Хлоба до війни? Лейтенант знав тільки одного Гдобу: . бійця своєї четвертої роти, за кожен крок якого він відповідав — відповідав за його життя і смерть.

Через кілька днів Горовому доповіли, що боєць Глоба тяжко обпалився. Лейтенант нахмурився, став розпитувати, як це було.

Розповіли, що на окоп Глоби ішов ворожий танк. Боєць вихопив з ніші пляшку КС, підняв над головою, щоб кинути, і в цей момент по ній дзикнуло кулею. Клубок полум'я огорнув Глобу, шугонув у ячейку, виповнюючи її, мов криницю, вогняною водою. Можна було чекати, що боєць викинеться з землі, і то була б його вірна загибель. Але він не розгубився, не викинувся на поверхню під ворожі кулемети. Більше того, вихопив з ніші другу пляшку.

— І що? — Очі лейтенанта заблищали цікавістю.

— Влучив!

Чудово,— полегшено зітхнув Горовий. Йому після того стало навіть жаль свого бійця, з яким він напередодні повівся так суворо, образив його сивину своєю грубістю і підозрою.— Правду кажучи, добросовісний був старий.

Увечері лейтенант разом з іншими втратами списав також і Глобу, не надіючись уже більше ніколи зустрітися з ним.

ПІ

В інституті Горовий не одразу зважився підійти до сліпого доцента. Зустрічаючись з ним у коридорі чи на лекції, офіцер щоразу почував себе ніяково. Бо той прикрий випадок на марші Горовий чомусь також досі пам'ятав.

Але одночасно він і гордився тим, що командував колись такими людьми. Хто були вони, ті десятки ополченців, молодих і літніх, що мовчки довбали шанці на пекучих гірких рубежах 41 року, що по єдиному слову його команди зводились в атаки, готові на смерть? Може, там були прославлені трактористи й шахтарі, поети й інженери, як цей уже сивий тепер кандидат технічних наук, що стоїть зараз за кафедрою і диктує слухачам з пам'яті десятки Найскладніших формул? Може... А&е тоді Горовий не май змоги добре придивитись'до кожного з них. То була стрілецька рота першої лінії, і люди в ній недовго затримувались. І хай дарують йому за недостатню уважливість живі й полеглі.

Так, то був один фронт, це — інший. І що ж дивного в тому, що зараз перед Горовим стоїть з випаленими очима один із його колишніх рядових, стоїть за новою, міцно збитою кафедрою, високо тримаючи голову, іноді повертаючи її вбік, як по команді "рівняйсь". Кожне слово його аудиторія хапає на льоту, і Горовий хапає теж.

А хапати важко. Оця ядерна фізика, оці хащі ізотопів. Деколи Горовому здається, що він так і не спроможеться збагнути всього. Отак битиметься, битиметься і все-таки буде позаду інших. Що й казати, багато ним втрачено за війну. Доки він сидів у вогких бліндажах над своєй) чотириверсткою, наука тим часом ішла вперед. Не до ізотопів було йому тоді, коли він крався з бійцями через міноване поле до першої лінії ворожих траншей... А зараз... Часом здається, що це вже понад міру його сил. Іноді хочеться махнути рукою і шукати собі місця деінде.

З Глобою він мав уже кілька розмов, і жодного разу викладач навіть натяком не згадав про той давній неприємний епізод.

"Може, він забув? — думав інколи Горовий.— Зрештою, то ж була дрібниця... Нерви. Спалах". Бо коли б Глоба тамував у собі образу, то хіба міг би він з такою щирою, неудаваною симпатією ставитись до нього? Десь, на чомусь це далось би взнаки.

Одного разу Горовий з дівчатами-однокурсницями пішов до Глоби на консультацію. Спочатку дівчата запитували Дмитра Івановича, з'ясовуючи незрозуміле. Потім він, за своїм звичаєм, почав їх запитувати, визначаючи, наскільки добре засвоєно матеріал.

Дмитро Іванович сидів за столом прямий, підібраний, у 'чорній гімнастерці, застебнутій, як завжди, на всі ґудзики. Його порубцьоване обличчя весь час посмикувалось, здавалося, думки перекочуються по ньому безперервними хвилями.

Дівчина, яку саме запитував Глоба, спіткнулась на одному з запитань. Він спокійно запитав іншу:

— Ви, Ясенецька.

— Теж... не знаю.,.— весело відповіла Ясенецька.

— А ви, Горовий? — лагідно продовжував . викладач.— Може, ви знаєте?..

Горовий червоніючи підвівся:

— Спробую.

Власне, він теж до пуття не знав цього питання, але якось язик не повертався сказати "ні". Адже тривалий час в армії він і бійців відучував давати негативні відповіді і сам відучився.

— Будь ласка,— промовив Глоба. Обличчя його заяснилося. Навіть і не бачачи колишнього свого командира, він, почувалось, гордився ним перед присутніми. Дівчата, перешіптуючись, дивилися на цих двох фрон-товиків-інвалідів, хоча якось мало й помітно було в цей момент, що перед ними — інваліди. З гідністю тримаються обидва — колишній ополченець і кадровий молодий офіцер, його командир. Обчухрало їх життя, але в обох почувається незломленість духу, і в стосунках між ними вловлюється щось таке, чого не збагнути сторонньому.

Горовий иервувавсь, відповідаючи. Збився раз, почав удруге. Дмитро Іванович слухав терпляче. А Горовому здавалось, що відповіді його плутані, нічого не варті, що він верзе якусь нісенітницю. Почував себе так, ніби стоїть на розпеченому до білого камені. Його все більше розбирав лютий відчай, гнів за втрачене, за свою непідготовленість. Нарешті Горовий злісно махнув рукою і ніби брязнув на стіл:

— Все.

— Що все, товаришу Горовий?

— Залишу... кину інститут! Хай горить вона, ця наука!..

— Що-о? Що ви сказали, Горовий? — повільно підвівся Глоба.— Повторіть.

Там були дні й ночі! І тут знову дні й ночі. Я просто спізнився на чотири роки... А тепер... не наздоженеш.

— Це ви кому кажете? — мовив доцент обурено. Руки його тремтіли на столі.— Від вас я цього ніяк не чекав.