Одного тільки разу спробувала вона, з почуття жалощів, висловити думку, що надії його даремні; але ця спроба її дуже налякала. На обличчі в нього з'явився такий жах, немовби він побачив над собою розчинене небо.
"Ви... ви... гадаєте, що він втопився?"
З хвилину думала вона, що він збожеволіє, бо завжди здавався їй нормальнішим, ніж його вважали інші люди. За піднесенням настала реакція. Сердечно, по-батьківськи, трохи лукаво промовив він до неї:
"Не турбуйтеся, моя люба,— море його не затримає. Він з ним не зв'язаний. Ніхто з нас, Гегбердів, не зв'язаний з морем. Гляньте на мене: адже я не втопився. І він теж неодмінно вернеться. Ніщо не може перешкодити йому вернутись..."
Очі в нього забігали.
"Завтра".
Більше ніколи вона не вдавалась до такої спроби, боячись, щоб він часом і справді не збожеволів. А він цілком покладався на неї, бо вона здавалася йому єдиною розумною людиною в місті, і він од щирого серця радів, що знайшов своєму синові дружину до пари. Якось, під впливом лихого настрою, він признався їй, що на нього дивне враження справляють тутешні люди. Як вони позирають на вас, як розмовляють з вами! Він ні з ким з них не міг заприятелювати. Не до вподоби вони йому. Він не кинув би рідного міста, якби не знав напевно, що синові його вподобався Кольбрук.
Спустивши очі, вона мовчки плела біля паркана, терпляче вислуховуючи його теревені. Іноді на її мертво-блідих щоках проступали червоні плями. її буйне волосся, недбало зачесане, мало колір червоного дерева, а батько її був зовсім рудий.
У неї була огрядна постать, лице — стомлене, несвіже. Коли капітан Гегберд розмальовував, як-то добре жити на власному господарстві, й вихваляв родинне вогнище, вона ледве помітно всміхалася. її родинне щастя не виходило за межі того, що вона ось уже десять найкращих років свого життя піклувалася про батька.
Звірячий крик, що лунав з вікна верхнього поверху, уривав їхню розмову. Вона неквапливо згортала своє плетиво або складала шиття. А тим часом у безугавному завиванні чулося її ім'я, і рибалки, простуючи насипом, здивовано повертали свої голови у бік котеджів. Вона поволі йшла до дверей, і за хвилину в хаті ставало тихо. Згодом вона знову з'являлася, ведучи за руку людину з суворим, грубим обличчям, товсту й неповоротку, мов гіпопотам.
Він був удівцем, цей кораблебудівельник. Багато років тому його спіткало нещастя: він раптом осліп. Після цього він поводився з донькою так, немовби вона була в цьому винна. Люди чули, як він на все горло галасував, що йому мало клопоту, що він сліпий, що він склав собі досить грошей, щоб кожного ранку мати на снідання шинку з яйцями, і дякував за це богові таким злісним голосом, наче кляв кого.
На капітана Гегберда його пожилець справляв таке неприємне враження, що одного разу він сказав міс Бессі:
"Він якась шалена людина, моя люба".
Вона знову плела, кінчаючи пару шкарпеток своєму батькові, що вимагав од неї цілковитої покірливості. Плести вона ненавиділа; а тепер саме дійшла до п'яток і не могла одвести погляду від спиць.
"Звичайно, йому не треба піклуватися про сина,— бубонів далі капітан Гегберд.— Дочкам, зрозуміло, не багато треба... гм... гм... І вони не тікають з дому, моя люба".
"Так... не тікають", спокійно промовила Бессі.
Капітан Гегберд хихикнув. Морський костюм, засмалене обличчя, борода Нептуна — робили його схожим на поваленого морського бога, що змінив свій тризубець на заступ.
"І він може вважати, що ви вже до певної міри забезпечені. З дівчатами найкраще. Чоловіки..." Він підморгнув. Міс Бессі почервоніла.
"Бессі! Подай капелюх!" гукнув раптом старий Карвел, що сидів під деревом, німий і нерухомий, схожий на кам'яного ідола. Рота він розтуляв лише для того, щоб вигукувати свої накази та лайки. Вона поклала собі зовсім йому не відповідати, а він галасував доти, доки вона не брала його під руку або не встромляла йому в рот люльку. Відчувши, що капелюх у нього на голові, він зразу ж перестав репетувати. Потім підвівся, і вони вийшли за ворота.
Він дуже налягав на її руку, і довгі прогулянки страшенно стомлювали Бессі; їй здавалося, що доля поклала на неї тяжку кару — завжди тягати за собою цього тяжкого каліку. Звичайно вони зразу ж переходили через дорогу (котеджі були в полі, недалеко від гавані, двісті ярдів від краю вулиці), і довго-довго ще видно було, як вони поволі сходять дощаними східцями на дамбу. Дамба ця йшла з сходу на захід і схожа була на старий залізничний насип, що ним давно вже не ходили потяги. Незграбні постаті рибалок з'являлися на обрії, деякий час маячили над насипом і, не поспішаючи, сходили вниз. їхні рудуваті волоки, схожі на павутиння, розіслані були на вкритому травою схилі дамби. Дивлячись з вулиці вгору, городяни бачили дві самотні постаті і впізнавали в них обох Карвелів. А капітан, тиняючись без діла біля своїх котеджів, підводив голову й дивився, як вони гуляють.
Він, як і раніше, містив у недільних часописах оголошення про Гаррі Гегберда. "Ці часописи за кордоном, по всьому світі", з'ясовував він Бессі. Одночасно, либонь, він думав, що син його в Англії, десь зовсім близько, щоб приїхати "завтра". Не виявляючи своїх думок, Бессі доводила, що в такому разі він даремно витрачає гроші на оголошення; краще б витрачав ці півкрони на себе. Докази її збивали його з пантелику, і якийсь час на нього находив сумнів. "Адже всі так роблять", відповідав він. В газеті була ціла колонка оголошень про загублених родичів. Він приносив газету й показував їй. Він і його жінка протягом багатьох років містили в газетах такі оголошення*, але вона була дуже нетерпляча людина. Лист з Кольбрука надійшов на другий день після її похорону; і коли б у неї було хоч трохи терплячості, вона жила б тепер тут, і чекати їй довелося б всього один день.
"От ви, моя люба, маєте терплячість".
"А ви іноді мене просто дратуєте", відповідала вона.
Хоч він і не переставав давати в газети оголошення, але ніякої винагороди вже не обіцяв, бо в його затьмареному й розладнаному мозкові склалося переконання,— ясне, як день,—що він уже має всі потрібні йому відомості. Чого ще треба? Адже йому вказано місце — Кольбрук, і більше не було потреби про що-небудь довідуватися. Міс Карвел потакала йому, і його заспокоювало це її співчуття до всіх сподіванок, що примарою стояли перед ним, засліпляли його й заступали правду, як сліпота старого з другого котеджу заважала тому бачити світло й красу навкруги.