Якось під час лаштування на нічліг, коли весь табун збирав гілля на гайна, на кабанів напав тигр. Нечутно підкрався смугастий до виводка і, не поспішаючи, вибрав собі на вечерю гладкого підсвинка. Коли жертва підійшла до місця засідки, тигр у два стрибки опинився на її спині. Пронизливий вереск підсвинка викликав у табуна невимовний жах. У паніці кабани кинулися врозтіч. Очманіла від переляку свиня пробігла поруч із тигром. За нею мчали поросята. Довго ще тікали лякливі кабани, хоч тигр і на думці не мав їх наздоганяти. А коли минув жах, вони знову зібралися разом і подалися до далеких увалів.
Цього року жолуді вродили погано і зовсім не було кедрових горіхів. Старі бурі ведмеді, які не встигли зажиріти за літо та осінь, не лягли у барлоги. Безперестанку швендяли вони в пошуках їжі і, наче тигри, полювали на свиней. Один з таких швендів жив біля струмка, уподобаного табуном Заворотня. Через кілька днів кабани забули про напад тигра. Ретельно розкопували вони сніг під старими деревами. Мало кому щастило відшукати в торішньому листі великий, міцний, мов кремінь, горіх. Лунко розколювали могутні кабанячі щелепи товсту шкаралупу. Широкі корінні зуби перемелювали її разом із мізерним ядром. Родина так захопилася годівлею, що схаменулася вже після того, як ведмідь-швендя, раптово з'явившись, позбавив життя одного з поросят. І знову перелякано мчало лісом кабаняче стадо. Заворотень, як завжди, біг у хвості, прикриваючи своїх слабкіших родичів. Стривожено дослухався сікач до лісових звуків, підозріло придивляючись до незнайомих дерев, не знаючи, звідки чекати нову біду.
Одного разу він помітив сірих собак, які бігли до табуна. Сповістивши виском про небезпеку, сікач вибіг назустріч лайкам, щоб провчити їх, але це виявилися вовки. В одну мить, клацаючи зубами, накинулись на Заворотня сірі розбишаки. Рятуючи табун, кабан почав відводити їх убік, використовуючи ту ж систему оборони, що й при зіткненні з мисливськими псами. Вовки не гавкали і не гарчали. Вони мовчки, але дуже боляче, хапали Заворотня за зад, вириваючи разом із щетиною шматки шкіри. Було б непереливки могутньому звіру, коли б не трапився йому на дорозі повалений буревієм густий кедр. Сховавшись у його верховітті, сікач позбавив своїх нападників вільного маневру. Вовки боялися лізти в гущавину гілок, де Заворотень відчував себе в безпеці. Побігавши довкіл кедра, вони повсідалися на снігу з наміром узяти свою жертву змором, але й тут прорахувались — у густому плетиві гілок було тепліше. Кабан і не збирався полишати своє рятівне сховище. Врешті втративши надію поласувати свининою, вовки пішли геть, а Заворотень, дочекавшись глибокої ночі, повернувся до табуна. Табун зустрів його тихим вдячним рохканням. Навіть поросята раділи його поверненню.
Настала відлига, а незабаром повалив густий сніг. Він ішов три доби. Принишклі кабани тупцяли на місці, розшукуючи мізерний харч під товстим білим шаром снігу. Поки нуртувала заметіль, було тепло, але коли хмари пішли на схід і в небі заблищали великі яскраві зірки, вдарив міцний мороз. Важко було влаштувати тепле гайно в глибокому снігу. Хоч як клопоталася стара свиня, вона не могла зігріти мокрих поросят, що кувікали від холоду та вологи. На ранок двоє з них, які лежали скраю гайна, замерзли.
Табун піднявся пізно. Повільно повела стара свиня свій виводок до заростів хвоща. Багато разів під час голоду рятувала ця вічнозелена трава кабанів від загибелі. Її завжди було доволі, й до того ж хвощ не треба було викопувати з-під снігу. Для цих коротконогих тварин не так страшні мороги, як глибокий сніг. Цього разу сніг досяг метрового шару. Поросята і навіть підсвинки потопали в наметах з головою, ледве сходили зі сліду, прокладеного маткою, що йшла попереду.
Минув цілий тиждень, перш ніж сніг осів і зникла загроза загибелі від голоду. Закінчився мисливський сезон. Полишили глухі кутки лісів люди й вовки. Навіть ведмеді-швенді вгамувалися, вважаючи за краще відсиджуватися у своїх гніздах, сплетених г гілок молодих ялин та смерек. Але кабани, як і дотепер, були насторожі. Вони паслися ва хвощах, а з настанням темряви поверталися на нічліг до своїх постійних, добре обладнаних гайн. Здавалось, усі хижаки відступилися від них.
Настала весна, і табун подався на сонячний бік сопки. Заворотень не пішов за виводком. Він лишився на хвощах, поки зовсім не розтанув сніг, а потім повернувся на своє старе місце, до мухенського струмка. Якось у кінці весни, під час далекої прогулянки, Заворотень зустрів знайому свиню. Біля неї сновигали моторні смугасті, як бурундуки, поросята. Побачивши безтурботного батька своїх малят, недовірлива матір наїжилась і з грізним вереском кинулася на нього. Довелося Заворотню забиратися геть. Повернувшись до мухенського струмка, він залишився там на все літо. Восени прийшли мисливці. Вони збудували біля гирла струмка зимовище і, звісно, побачили сліди сікача. Але всі спроби узяти обережного й хитрого кабана виявились марними. Врешті мисливці звикли до думки, що старий Заворотень невловимий. Їм навіть подобалося, що поряд живе такий солідний звір, зустрітися з яким кожен з них все не втрачав надії.