Але минуло ще кілька хвилин, поки Галина набралася духу й різко подзвонила.
Двері відчинила молода білява жіночка, видимо, естонка, й здивовано подивилася на незнайоме, вульгарно підмальоване обличчя.
— Олег...— запнулася Галина перед тим, як вимовити по батькові,— Олег Семенович Верховський тут живе?
— Тут, але його зараз немає вдома,— правильно по-російському, але з твердою естонською вимовою відповіла, очевидно, природна, а не фарбована блондинка, все ще не сходячи з дива.
— Ви, мабуть, його друга дружина? — спитала Галина, несвідомо підкреслюючи слово "друга".— Дозвольте поговорити з вами.
— Прошу! — запросила все ще здивована блондинка, кинувши на незнайомку трохи збентежений погляд великих зеленавих очей, про які Галина одразу подумала: русаль-чині очі.
— Прошу сідати! — чемно запропонувала гарненька, як коштовна лялечка, господиня, але сама лишилася стояти далі.— Мене звуть Мілі,— для чогось одрекомендувалася вона й додала: — Я вас слухаю.
— Мене звати Галина. Я перша Олегова дружина...
— Догадуюсь,— спокійно промовила естонка. Галина перевела дух і не знала, з чого почати мову.
Вигляд тендітної господині Олегової квартири, з легким рум'янцем на щоках і вправно, ледь помітно підфарбованими приємною рожевою помадою пухкими губами був далекий від того бридкого образу фронтовички-писаря, що його створила була Галина, думаючи про розлучницю, і через те важко було добрати, як з нею починати розмову на таку дражливу тему. Треба було хоч трохи освоїтися з цим несподіваним обличчям другої Олегової дружини. Тим часом та знову повторила:
— Так я вас слухаю.— Але через те, що Галина від внутрішнього хвилювання не змогла почати розмови й тепер, естонка, щоб якось розрядити неприємне напружене мовчання, спитала: — Ви курите? — й дістала з маленького круглого столика розпечатану пачку сигарет.
Галина заперечливо хитнула головою, а естонка граціозно витягнула довгими тонкими пальцями сигарету, недбало чиркнула сірника, прикурила й сіла на стільця, закинувши ногу на ногу. її незалежна поза, ці оголені за коліна гарні, мов вирізьблені, ноги, а головне сигарета в роті — зробили господиню чимось схожою на тих жінок, що не обтяжують себе моральними роздумами, вибираючи собі партнерів для легкого, веселого життя. Це дало Галині відчуття своєї переваги над другою Олеговою жінкою. Вона мотнула головою, мов відкидаючи рештки свого недавнього зніяковіння, глянула крізь прозорий серпанок тютюнового диму в лице ненависній суперниці й з притиском сказала:
— Я приїхала подивитися на ту, що забрала в дитини батька, а в мене — чоловіка.
— Прошу!— немовби охоче відповіла естонка, підвелася з стільця й, наче манекенниця'в ательє на огляді модного вбрання, звільна обкрутилася своєю зграбною фігуркою перед Галиною.
— Як ви вважаєте? — спитала вона Галину спокійним, діловим тоном, в якому майже не почувалося іронії й самовпевненості.
Але Галина вже не чула її. Вибух шаленого реготу, уриваний спазмами ридань, чого ніколи не сподівалася Галина від себе, потряс її, і далі вона нічого не пам'ятала...
Очутилася лиш тоді, коли естонка з склянкою води в руці, пропонувала їй випити й прилягти на тахті. Витираючи мокрі від сліз очі, Галина встала й тихо промовила:
— Прошу вибачити мені... Якщо можете, забудьте, що я до вас приходила...— І за хвилину додала ще тихшим голосом: — Як постараюсь забути це і я...
Швидко спускаючись, мало не біжучи з шостого поверху, Галина з огидою стирала хусточкою з лиця рештки змоченої слізьми пудри й помаду на губах.
Дивна річ: хоч як прикро було потім згадувати цю безглузду подорож до Талліна, але Галина не каялася, що поїхала туди. Принаймні тепер стало остаточно ясно все, і надіятися їй на щось — нема чого. І як це можна було так примітивно уявляти собі невідому раніше другу Олегову жінку: "Фронтовичка-писар, розпусниця, сласна мегера, що підчепила слабовільного молодика!" — дорікала собі Галина, згадуючи молоду, вродливу естонку, до якої годі було рівнятися їй, позначеній літами й пережитим тяжким горем. Не з неї реготала тоді, поза своєю волею, в істеричному нападі Галина, а — з себе. Як добре вийшло тоді, що Галина не зіткнулася з Олегом у його квартирі й він не бачив її жалюгідного, підмальованого спеціально для нього, обличчя!.. Хіба можна було з таким жахливим виглядом марити повернути Женчикові батька? Смішно було й думати про такі химери!
І разом із тим — як потрібен був тепер Женчикові батько!
Хлопець ріс, швидко розвиваючись розумово, і Галина боляче відчувала, що син більше й більше віддаляється від неї. В хлопця з'явилися нові, якісь свої інтереси, в які він уже не втаємничував матір. Шукаючи хлоп'ячого товариства, Женчик особливо прив'язався до старшого за нього на два роки Толика, сина фізкультурника з їхньої школи. Галині не подобався Толин батько, дженджуриста, неглибока людина, що цікавилася тільки футбольними та хокейними новинами й інколи перебивалася в учительській свіжими двозначними анекдотами, але не могла ж вона позбавляти Женчика радості піти з Толиком та його батьком на річку купатися або поїхати автобусом на футбольний матч. Лягаючи спати й умощуючись на широкому ліжку біля матері, Женчик ділився з нею своїми денними враженнями, захоплено розповідаючи про якихось чемпіонів, спритність воротаря на останньому матчі, не-об'єктивність футбольного судді і висловлював свої міркування про можливі перспективи якоїсь футбольної команди.
Все це було чуже й далеке Галині, але вона удавала, ніби уважно слухає, й, щоб не порушувати контакту з сином, часом навіть дещо питала. Проте її запитання були здебільшого такі недоречні, що Женчик лише дивувався з маминої необізнаності у футболі. Почуваючи в цій сфері, що чимраз більше захоплювала його, свою зверхність над мамою, Женчик усе менше й менше казав їй про свої футбольні справи, і Галина сумно бачила, як уривається й ця, чи не остання ланка, що штучно якось ще єднала її з внутрішнім світом хлопчини.
Одного разу, набігавшись десь надворі, Женчик рано ліг спати, коли Галина читала за столом книжку. Вона довго ще сиділа, думаючи, щ хлопець спить, але він не спаь.