Ні, Галина не могла уявити Андрія Степановича ні молодшим, ні старшим,— він лишився поза часом таким, як увійшов на її життєву стежку, і не про нього ці поетові слова. Не скаже Галина й собі Олесевими словами:
Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада; Весна іде назустріч нам, Весна в цей час нам рада...
В її почутті до Андрія Степановича нема й не буде хмелю безоглядної молодості, але не буде й ні "забуття", ні "зради". Хіба цього не досить для неї після всього пережитого?.. "Ти занадто багато думала досі тільки про Женчика, чи не час подумати тобі трохи й про себе? — сказала сама собі Галина.— Ти ж іще уповні жінка ь маєш право на своє особисте щастя. Дивись, ось кінчається вже весна, але не тільки календарна весна, а й твоя тридцять восьма весна, і десь уже підкрадається до тебе глибока осінь..."
І раптом наче хтось сторонній руба спитав її: а що, коли б сталося неможливе й оце тепер повернувся до тебе Олег? З усім тим спільним минулим, з давно перейденою молодістю, з усіма спільними радощами й гіркотами? Чи могла б ти, зраджена й покинута колись його п^рша жінка, а тепер дружина другого чоловіка, простити Олегові все й простягти йому назустріч руки?..
Галина не сподівалась, такого запитання і, як заскочена зненацька з потаєнним, зашарілася й, низько схилившись над поренчатами борту, потерла долонею щоки й чоло. Але за мить рвучко підвела голову й глянула на останнє золоте проміння, що його, заходячи й забираючи з собою ще один день її життя, посилало на прощання сонце. І не можна було не сказати цьому ласкавому, скорботно-привітному сонцю правди, і Галина відповіла щиро: "Як жінка я не могла б уже йому простити заподіяне й підпустити до себе, надто після тої жахливої подорожі до Талліна, а тим більше тепер, коли моя життєва путь перетнулася з такою ж звивистою путтю Андрія Степановича..." Але заради Женчика, заради цього хлопчика, що протягом стількох порожніх років був її єдиною втіхою в безрадісному житті...
Теплохід повернув півколом назад, і до Галини перейшли, щоб знову дивитися на затоплений лівий берег, Женчик з Андрієм Степановичем. Від свіжого річкового повітря й піднесення в хлопця порожевіли щоки, і тепер він замість Андрія Степановича голосно оповідав мамі:
— Тут, мамочко, був бір, великий-великий, а тепер он тільки три сосни від нього на белебні лишилися...
— Тобі подобається тут? — спитала сина, і той у захваті вигукнув:
— Дуже!
"Боже, що б тільки не зробила я, щоб хлоп'ятко росло далі щасливе!" — подумала Галина й довгим вдячним поглядом подивилась на Андрія Степановича.
Вони повернулися до міста, коли за обрієм згас день і Київ, оповитий вечірніми сутінками, засвічував гірлянди електричних вогнів.
Стомлені й зголоднілі, зайшли до приміщення, де було вже поночі, й Галина, котра трохи освоїлася з роллю господині, заходилася подавати вечерю. Цього разу вона набралася духу й пішла, тихо постукавши наперед, до другої кімнати — кликати Бориса їсти. Той чемно відмовився, сказавши, що встиг перекусити ввечері.
— Ви молодий, а думаєте по-стародавньому, ніби справді "сите черево на науку не квапиться",— усміхнулася приязно Галина й легко торкнулася плеча юнака: — Ходімо!
Борис ще раз подякував, показав обома руками на захаращений книжками й зошитами стіл і все ж відмовився, вперше щиро усміхнувшись своїй мачусі.
Андрій Степанович і Женчик апетитно уминали шинку й рештки шпротів, що лишилися по обіді, коли Галина, ще раз збігавши на кухню погасити газову плитку під чайником, присіла до столу. Щось близьке до відчуття тихого родинного щастя в цій затишній кімнаті, де вони сиділи втрьох, зійшло на неї. Родинне щастя, від якого вона так відвикла, а може, навіть ніколи й не зазнала його! І чи так уже й багато треба для нього? Злагода, взаєморозуміння й головне спокій. Щоб, коли поза цим родинним вогнищем тебе й спіткають невдачі, прикрощі, образи, тут, удома, тебе розуміли й заспокоїли. Хай хоч і пізно, а, здається, таки прийшло й до Галини це невибагливе щастя. Невже доля кінець кінцем зглянулася над нею і оце компенсує за. все вистраждане й пережите?..
Галина з приємністю бачила, як охоче їсть Женчик усе, Що накладає йому на тарілку Андрій Степанович, зовсім не соромлячись тепер і не ніяковіючи, як то було ще помітно під час обіду. Але хлопець, знати, стомився і вже не так уважно слухав Андрія Степановича, що викладав йому й Галині план літньої мандрівки.
— У липні в мене відпустка,— сказав він, одсуваючись від столу й закурюючи сигарету,— от ми й майнемо втрьох Дніпром до самого Чорного моря; а там, у Одесі, пересядемо на морський корабель і об'їдемо Кримське та Кавказьке узбережжя. Нема кращого відпочинку, як помандрувати водою!
Женчик облишив уже їсти, повіки йому самі склеплялися, й він ледве тримався, щоб не заснути за столом.
— Е, вже й їстоньки не хочем, тоді, значить, спатоньки час! — сказав Андрій Степанович, устаючи з стільця, щоб розсунути складану канапу й перетворити її на двоспальне ліжко. В кутку з протилежного боку стояло ще вузьке ліжко на одного, де звичайно спав Андрій Степанович, але зараз він надав Галині повну волю порядкувати на свій розсуд і класти кожного, де вона вважатиме за потрібне.
Щоб хлопець не заснув передчасно, Андрій Степанович вивів його на балкон — глянути на притихлий нічний Київ, а Галина кинулася швиденько стелити постелі. На мить вона завагалася, чи стелити Женчикові окремо, а< потім поклала жужмом подушки, укривала й простирадла і постелила Женчикові на ліжку.
Хлопчина був такий оспалий, що, якби мати не допомогла йому роздягтися, він бебехнувся б одягнутий у ліжко й одразу ж капітулював би перед всевладним сном. Де там йому комизитись тепер і вимагати спати з мамою і в Києві! Йому ледве стало сили кивнути головою з заплющеними очима на добраніч, коли Галина нахилилася над ним, дбайливо накриваючи хлопця байковим укривалом. Вона поцілувала його, заснулого, в скроню й тихо відійшла від ліжка.
От іще одна турбота — як то Женчик ляже спати окремо від мами на новому місці — відпала від неї! — полегшено зітхнула Галина й сіла проти Андрія Степановича. Тільки тепер вона відчула, як страшенно стомилась за останні дні, а надто за сьогоднішній, сповнений вражень і неясних тривог... І тут тільки Галина похопилася, що за цілий день не сказала ще жодного ласкавого слова йому, віднині своєму новому чоловікові. Вона простягла до Андрія Степановича через стіл руки й прошепотіла: