З телефонної будки я подзвонив до відділу розслідування вбивств, попросив чоловіка на прізвище Гріннел, швидко розповів йому про те, що сталося, й пояснив, де знайти Луї та седана. І додав, що, на мою думку, саме ті двоє й застрелили з автомата Ларрі Бетцеля. Про Дада О'Мару я не згадав.
— Непогана робота, — зауважив Гріннел підозріливим тоном. — Але краще буде, якщо ти якомога швидше приїдеш сюди. Є ниточка й для тебе — годину тому зателефонував якийсь водій молоковоза.
— Яв курсі, — сказав я. — Мені треба поїсти. Поки що нічого мені не кажи, згодом я приїду.
— Тобі слід приїхати зараз же, хлопче. Вибач, але так буде краще.
— Ну гаразд, — сказав я й поклав трубку. [149]
Не затримуючись, я відразу ж залишив цей район. Мені треба було розвіятись. А то нерви мої не витримали б.
Унизу біля "Плази" я перекусив і поїхав до Реаліто.
6
Близько восьмої вечора вгорі на завісі дощу засвітилися два жовті ліхтарі, і над шосе я розгледів тьмяний трафаретний напис "Ласкаво просимо до Реаліто".
Каркасні будинки на головній вулиці, несподіваний тут універсальний магазин, вогні аптеки на розі, рухливе скупчення машин перед крихітним кінотеатром. Неосвітлена будівля банку на іншому розі й гурт людей, що стояв перед нею під дощем. Це було Реаліто. Я поїхав далі. Знов потяглися голі поля.
Шосе проходило збоку від помаранчевих гаїв, і довкола не було нічого, крім голих полів, невисоких передгір'їв та дощу.
Довелося проїхати добру милю чи й усі три, перше ніж я побачив бічну дорогу й тьмяне світло на ній — наче ото в запнутих шторами вікнах. І саме в цю мить щось сердито зашипіло: спустило ліве переднє колесо. Це було дуже дотепно. Потім те саме сталося і з правим заднім колесом.
Я стояв майже перед самісіньким перехрестям. Таки справді дотепно. Я вийшов, відгорнув комір плаща, дістав кишенькового ліхтарика й побачив купку великих оцинкованих канцелярських кнопок завбільшки з десятицентову монету. Пласка блискуча головка однієї з них блимнула мені і з покришки колеса.
Двоє спущених коліс і одне запасне. Я нахилив голову й попростував бічною дорогою до того тьмяного світла.
Місце було непогане. Світло вибивалося із слухового вікна на даху автомайстерні. Високі подвійні двері на фасаді були щільно зачинені, одначе світло просотувалося крізь щілини — яскраве біле світло. Я повів променем ліхтарика вгору й прочитав: "Арт Гак — ремонт і фарбування автомобілів".
За майстернею, збоку від грязької дороги, серед рідких дерев стояв будинок. Там теж світилося. Перед дерев'яним ґанком я побачив маленьку закриту машину-купе. [150]
Насамперед слід було полагодити колеса. Люди тут мене не знали, а на такого, що надумав цього дощового вечора гуляти, я не був схожий.
Я вимкнув ліхтарика й постукав ним у двері майстерні. Світло всередині погасло. Я стояв, злизуючи з верхньої губи дощову воду, — у лівій ліхтарик, права під піджаком. "Люгер" знову був у мене під пахвою.
За дверима почувся досить неприємний голос:
— Чого ви хочете? Хто ви?
— Відчиніть, — попросив я. — У мене спустили двоє коліс, а запасне є лише одне. Мені потрібна допомога. £.
— Ми вже зачиняємо, містере. Реаліто звідси за милю на захід.
Я почав гупати у двері ногою. Почулася лайка, потім інший голос, уже не такий сердитий, сказав:
— Ти диви який розумний хлопець! Відчини йому, Арте.
Скреготнув засув, і половинка дверей відчинилась усередину. Я знову клацнув ліхтариком і освітив похмуру фізіономію. Ту ж мить він різко махнув рукою і вибив у мене ліхтарика. І ця ж таки рука наставила на мене пістолет.
Я нахилився і, зберігаючи спокій, почав навпомацки шукати ліхтарика.
Пістолета я й не діставав.
— Погасіть ліхтарика, містере. Хлопцям таке не до вподоби.
Ліхтарик лежав у грязюці й світив. Я підхопив його й випростався. У майстерні знову спалахнуло світло, і я побачив високого чоловіка в комбінезоні. Він відступив у глибину гаража, не зводячи з мене пістолета.
— Увійдіть і зачиніть двері. Я так і зробив.
— Кінець вашої вулиці геть усіяний кнопками, — почав я. — Я гадав, ви хотіли трохи заробити.
— Ви при своєму розумі? Сьогодні вдень у Реаліто вчинено напад на банк.
— Я не місцевий, — пояснив я, згадавши про гурт людей, що стояв перед банком під дощем.
— Гаразд, гаразд. Кажуть, гроші тим сисунцям не дісталися. Тепер вони переховуються десь у горах. То ви наїхали на їхні кнопки, еге?
— Схоже на . те. — Я подивився на другого чоловіка в майстерні.
Невисокий на зріст, кремезний, з непривітним смаглявим обличчям і холодними карими очима. Він був у [151] коричневому шкіряному плащі з поясом і такому самому коричневому, хвацько збитому набакир капелюсі. Я помітив, що капелюх у нього сухий. Чоловік стояв, сховавши руки до кишень, і мав знуджений вигляд.
У майстерні відчувався свіжий солодкуватий запах фарби. В кутку стояв великий седан із фарбопультом на крилі. Це був майже новий "б'юїк". Фарбувати його не було потреби.
Чоловік у комбінезоні сховав пістолета до бічної кишені. Тоді подивився на смаглявого. Той глянув на мене і спокійно запитав:
— Звідки ви, чоловіче?
— Із Сіетла, — відповів я.
— їдете на захід, до великого міста? — Голос його лунав м'яко — м'яко й сухо, як ото шарудить добряче потерта шкіра.
— Так. Далеко до нього?
— Миль сорок. Але в таку погоду здається, ніби ще більше. їхали автострадою, чи не так? Через Тахо та Лон-Пайн?
— Ні, не через Тахо, — відповів я. — Через Ріно й Карсон-Сіті.
— Все одно автострадою. — На його губах з'явилася легка усмішка. — Візьми домкрат, Арте, й познімай спущені колеса.
— Ні, ти послухай, Леше... — прогарчав чоловік у комбінезоні й затнувся, так наче йому перетяли горло від вуха до вуха.
Я міг би заприсягнути, що він здригнувсь. Запала мертва тиша. Смаглявий чоловік і бровою не повів. У його очах щось промайнуло, але потім він майже сором'язливо опустив їх. Голос у нього був такий самий м'який і сухий, мов шарудіння шкіри.
— Візьми два домкрати, Арте. У нього спустило двоє коліс.
Похмурий чоловік ковтнув слину, відійшов у куток і надяг куртку та кепку. Потім згріб торцевий ключ, ручний і гідравлічний домкрати й підкотив до дверей візок.