— Це, люди добрі, кріпацтво знов хочуть заводити! Он що! Й як тільки яка громада дасть приговор оттой, що його иимагають, то й край! Тоді, бач, усі громадяни поволі будуть повернені у кріпаки, бо ж приговорам згодяться.
— Як!? Що?! Та ми ніколи того! Не хочемо! Ані за віщо приговору не дамо! — аж захвилювалося все село.
— Що ж його робити?! — знов-таки кинулися всі до Тараса.
— Та що! Якщо приговорів не дасте, то й нічого.
— Та воно-то так, але ми не дамо, ми не схочемо, а старшина так писар не звернуть на те уваги, то й самі напишуть приговора, самі за нас і підпишуться, хоч ми їм і рук не даватимемо задля того. Поприкладують свої печаті, то тоді й кажи кому хоч, що то вони самі, хто нам пойме віри?
— Та це-то так! — згодився з тим і дід Тарас, та помовчавши трохи, і сказав їм:
— Але ось що! Знаєте що? Це діло можна обробити.
— Яким же робом? Як?
— Хе! Я вже знаю як. Ви не знаєте, а я-то знаю! Треба у старшини відібрати змогу оттак, як отто ви кажете, зробити.
— Але яким же робом?
— Робом яким? А таким, що одібрати печать у його, громадою одібрати. Громада великий чоловік, то й може те зробити.
— А так! так! От, діду Тарасе, спасибіг вам! А ми й не туди-то! Бач! А воно й справді так добре буде!
— Одібрати у старшини волосну печать! — одноголосно поклало все село.
На чолі з дідом Тарасом ось яка зібралася громада! Все село зійшлося до волості. Але такій численній скількості людей зовсім же неможливо було влізти у невеличкий волосний будинок. Невелика частина тільки ввійшла туди, та й ті мусили бути, як оселедці в бочці. Там був уже і волосний старшина.
— Давай сюди чинарки, свити й усе! — зґвалтував до людей дід Тарас. Миттю ж з півсотні свит і чинарок було вже до його послуг. Але він узяв тільки декілька з них, небагаць-ко, не більше п'яти, чи що. Він ними власноручно щільно-найщільно позавішував усі вікна в кімнаті, аж темно там зробилося так, що ніч, та й годі.
— Світи тепер світло! — знов-таки командує .дід Тарас Миттю запалилися сірнички, засвітили й свічку, яка стояла на столі, накритому зеленим сукном.
— Старшина! Витягай з кишені та клади оттут на стіл пе-чатю свою.
— Навіщо? — не хотів було той.
— Клади! Громада тобі приказує! — закричало на нього декілька голосів, а за тими загули і всі. Витяг старшина з кишені печать і постановив її на стіл.
— Гаси свічку! — звелів дід Тарас та по свойому при-казу сам же він і дунув на неї, сам її й погасив.
— Бери тепер хто-небудь печать зі стола та й ховай собі в кишеню. Взяли вже? Нема? — спитався дід Тарас та й помарив рукою по столі.
— Так, немає вже! — сам же він собі й відповів.
— Ну, тепер і вікна можна відтулити! — сказав дід Тарас і відірвав затулу з одного вікна. За ним поздирали люди і з других. Зробився знов день.
— А що? Знає хто, у кого печать? — усміхаючися поспитався дід Тарас.
— Ні, не знаємо! Ніхто не знає, нікому не відомо, у кого вона є! — загула громада.
— Ну, то й я не знаю. І ти, старшина, не знаєш?
— Не знаю.
— Ну, то й добре і гаразд! Так і треба. Тепер, люди добрі, можна і по домівках розходиться.
— Як то так?! — аж тоді тільки схаменувся старшина таї аж перелякався.— Як же ж так?! Оце я є старшина волосний, та й без печаті залишуся? Люди добрі, подумайте ж самі, що ж тоді з мене і за старшина такий буде?
— А такий ти тепер є старшина і таким ти будеш старшиною, що без громади тобі нічого не зробити тепер! — сказав йому дід Тарас.
— Та я тепер і зовсім нічого не можу зробити. Без печаті все однаково, що мене й немає тут!
— То дурниця, що ти кажеш. Повсякчас, коли тобі треба буде печаті, то вона буде в тебе.
— Як то так?
— А так, що, якщо треба тобі буде куди ту твою печать прикласти, то ти й мусиш тоді скликати громаду, розкажеш їй, і куди і задля чого будеш ту печатю свою прикладуват.и, та ще й покажеш кому грамотному, який вміє по-письменному читати, ту бумагу прочитати громаді, то тоді тобі громада і дасть твою печать. Ти її приложиш, та й знов оттак віддаси, як сьогодня оце зараз.
— Оце вигадали! Та мфні й сьогодня, зараз оце вже треба її багацько де до чого прикладувати.
— Ну, так що ж? Чому ж ти не сказав раніше?
— А хіба ж я знав,, що ви оттаке зробите?
— Пане браття! Нічого робити, затуляй знов вікна. Затулили знов вікна.
— Ну, в кого печатя? Клади її на стіл. Є вже?
— Є.
— Запалюй свічку.— Засвітили — і справді печать стоїть и а столі.
— От бачиш, старшина, от і печать твоя. Бери її та ирикладуй, куди тобі треба.
— Пане писарю! А куди там треба нам прикладувати печатю нашу? Давайте лишень сюди всі бумаги! — обернувся старшина до писаря. Той йому приніс декілька бумаг. Дід Тарас всі їх переглянув, мовби і тямлячи що-небудь. Потім писар поприкладував до них ту печать. Після того знов загасили свічку, і коли відтулили вікна, то печаті знов на столі вже не було, знов вона згинула, як і перше.
— Ну, та й розумний же, та й розумний же наш дід Тарас!
— Еге! Вже ж недарма він у самому, аж де він тільки й е, подумати й те страшно, Петербурзі жив, із самим царем, каже, балакав, горілку царську пив! Ач, яку мудру річ вигадав!
Дивувалися з діда Тараса і хвалили його люди, розходячися от з тієї сходки тоді по домах.
* * *
— Печаті одібрали!
— Де? Хто? В кого?
— В Уразовій у старшини громадою печать одібрали.
— Як? Навіщо?
— А, бач, кажуть, що отто. про землю приговори волості відбирають, так то нове кріпацтво хочуть зробити. Отож, щоб старшина не теє, не злигався б з панами, та не потяг би руки за ними, та тайкома не списав би приговору, та й не припечатав би його мовби із згоди людської, то уразовці надумалися, та й одібрали у його печать, та ще й ось яким робом: вікна затулили у волості, та й... І певно об тому той, що довідався, розповів всім, як то там все воно було.
— О! Це добре! Так це воно і нам так треба!
— А треба, неодмінно треба!
— Еге! треба, треба, та й швидше ще треба.
Оттаке пішло по всіх попереду сусідніх від Уразової селах і слободах, а там то все далі і далі поширилося, та й захопила та завірюха увесь Валуйський повіт Воронезької губернії, сливе увесь Куп'янський, частину Старобільського і частину Озюмського повітів Харківської губернії.