— Я мала сказати?.. А!.. Да... Я маю вам щось сказать... Тільки...
— Тільки що?
— Тільки... Ну, нічого!.. Слухайте...
— Усім серцем слухаю!
— Правда?.. Ну, слухайте...
Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.
— Слухайте, — підняла голову Галя. — Ви, мабуть... Ні! не скажу! — вмить твердо промовила вона.
— От тобі й на! — засміявся Микола.
— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз... Ні, ні! Микола здвигнув плечима.
— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?
— Голова тому порукою!
— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя. — Ви говоріть серйозно... Обіщаєте?
— Та що ж таке?
— Ви скажіть, обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?
— Не знаю... — засміявся Микола. — Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.
— А! Ну, так не скажу зовсім... Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.
— Ну, Галя...
— Як? "Галя"? Не смійте мене так називати... Не хочете дати слово... Пустіть руку...
— Га-а-ля...
— Ну, обіщаєте?
— Та що ж таке, господи?
— Що не будете... що... Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.
— Ні, не знаю.
— Слухайте, Миколо Степанович! — серйозно промовила Галя. — Я питаюсь у вас серйозно... Це важно.
Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.
— От що... ви краще слухайте!.. Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні... виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодня, що б я не зробила і що б ви не почули... Добре? А завтра ви повинні прийти до мене, і ми побалакаємо про все... Я об'ясню, ви подумаєте... Словом, завтра ви непремінно прийдіть... Даєте слово?
— Так ви краще зараз скажіть усе, та й годі! Побалакаємо...
— Ні, ні!.. Я хочу сьогодня ввесь вечір з вами бути... Я й так мало з вами буваю... І я хочу, щоб ви мене проводжали додому... А то ви як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?
У Миколи радісно завмерло серце. "Боїться, що не люблю... Хоче признатись... Боїться... Моя, моя, моя!"
— Ну, даєте слово?
— Даю, даю!
— Глядіть! Я вашому слову вірю... Що б не случилось, слово держіть... Добре?
— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.
— Хто-небудь увійде, — ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.
"Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!" — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там... Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, "коллег", чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого... Бр-р!
— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?
— Ні, ні... — відказав, не одриваючи руки, Микола.
— А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите? Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.
— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — нахиляючись до його й до болю стискаючи руку, прошепотіла вона. — Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум'ям щоки і стала скажено цілувати всього.
— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий... Говорі, любіш?
— Не "говорі", а говори!..
— Ах, оставь, пожалуста, хоть теперь... Говори... Ну, скорей!
— Люблю... — задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.
Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум'ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.
— Ввійде хто-небудь... — одкинувсь трохи назад Микола.
— Плевать, плевать, пусть входят! Я люблю, люблю... Сльїшишь тьі! Целуй, целуй!..
Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.
— Тьі мой, мой! Сльїшишь тьі, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.
— Загрьізу!.. Всего загрьізу! Болит! Не смей, не смей, — тм мой! Я хочу, й тьі будешь мой с своей чистотой, невинностью, идеями... й всем... Сльїшишь!.. Тьі ж любишь... Любишь же? Да? Больше всего?
— Люблю, люблю...
У Миколи крутилась голова.
— Бросишь все ато?.. Не будешь больше мучить "просвещением"? Да? Любил й прежде или "просвещал"?.. Все равно будешь мой!.. Я все пущу в ход... Сльїшишь тьі!..
— Люблю, люблю... — важко прохрипів Микола, нічого, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на його переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум'ям било від Галі.
— Тьі мой, мой!.. Я тебя никому не отдам, сльїшишь?! Убію, если завтра не придешь... тьі слово дал... Оставишь все й придешь.
— Оставлю, оставлю... В двері щось постукало.
— Ідуть! — штовхнула вона його й швидко одкинулась назад.
— Ну, а вона вам що? — важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала: — Говорите что-нибудь... Скореє! Можно! — гукнула вона до дверей.
— А вона каже...
Двері розчинились, і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й зобачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:
— А я ищу вас!
— Та так-таки й упала? — закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.
— До... до... лу? — ледве вимовляючи, прокричала Галя. — Ха-ха-ха!
Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж почав сміятись.
— А... а... ви? — виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку і ще голоснішим залилась реготом.
— Да что такое? — засміявся й Фомушка.
— Ох, ох, ха-ха-ха-ха! Фомушка нічого не розумів.
— Что-то, видно, смешное! — догадався він. Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи, й навіть сам Фомушка зареготався.