Семенюк, видимо, не ждав такої відповіді, бо зразу й не зрозумів її, але, зрозумівши, ніяково всміхнувся й ще живіше заговорив:
— Ну да... Ну, от... Ну, що тут сентиментальничати? Ми — товариші... Заслабну я — ти мене завезеш у лікарню, заслабнеш ти — я тебе... Звичайно... Ні! я не того, не того хочу! Я хочу сам любити, розумієш, я хочу когось любити, я хочу комусь... Ти знаєш, буває таке бажання, щоб тебе хтось приголубив, хтось сказав хоч дурницю, але так, як я, бувало, маленьким чув. Іноді, — він по-дитячи, жалісно всміхнувся, — я, знаєш, уночі... за стіною сусіди п'ють, грають... а я закутаюсь в одіяло й шепочу: "Мамо, мамо". Гидко, правда? Ну, все одно... Нехай так... Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах, тут... Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за його, але я хочу сьогодня, завтра любити когось... Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухував мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все... Я хочу... Ну, нехай так, нехай навіть, може, це й гидко, погано, нехай, — я хочу, щоб хто-небудь бачив, що я роблю, що я... щоб словом... ну, я не знаю, як це тобі сказати. Ну, нехай я похвастатись хочу... Я хочу, щоб мене любили, от що!
Ганенко сидів, слухав, і видно було, як одне почування за другим перебігало в нім. І невеселі то були почування, судячи по тих тісно зложених губах, по тім суворім виразі усього лиця.
— Кажуть: "Ах, студентське життя таке приємне, веселе: там день, там ніч п'ють, гуляють, не обідають". Ах, ви ж!.. Попробувала б яка-небудь баринька такого життя... І цілий вік свій! От що!.. Для чого, за віщо? Я люблю, і мене люблять... Кому я заваджу, як женюсь? Ділові? Дурниця!.. Навпаки!.. Я тільки як подумаю, що через тиждень-два мене не буде в цих номерках, — так наче на світ вдруге нарождаюсь... Ти подумай: я маю свій дім! Ти уяви собі: я найму дві, ну, може, три кімнатки... жінці, собі та їдальню... Це вже я обміркував.
— А гроші?
— Гроші є... Та що гроші! Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто... Як не зможу заробити шістдесят карбованців?.. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?
— Не знаю! — кинув Ганенко.
— Я думаю, досить... Ну, а як не вистарчить, візьму з "капіталу". Добре, що після матері — хоч ці шість тисяч зостались... Ну, проценти на них ще... Та за це я не боюсь... Вона буде ще заробляти... Ет!.. І ти подумай: приходжу собі додому! Мене хтось зустрічає... Ну, нехай навіть не зустрічає... Нащо справді ідилії зараз... Я застаю там... людину, що жде мене, що цікавиться — де я був, що я робив, як те, се... Ну, розумієш... Потім чай... Подає не який-небудь номерний, а вона... Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно... І біла коса! Зовсім біла... Не то, щоб руса, а прямо-таки біла, як чистий льон... І чорні брови... Це дуже рідко трапляється... І потім ніжний, невинний рум'янець, як у чистої дитини, прямо святий... Надзвичайна краса!.. І от, це чисте, хороше, добре створіння буде моїм другом на ціле життя! Ти подумай тільки!..
Ганенко подивився на його гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі, хворі його очі дивились сумно та понуро.
— Ну, скажи, що ж тут неможливого? — скрикнув Семенюк, і голос його затремтів радісними нотками. — Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше... Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті... Ну, та це вже занадто, цього, може, й не буде, але я не зазіхаю на багато... Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального... Це одно може закрасити все останнє життя... А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!
— Та... щасливих! — тихо додав Ганенко, дивлячись у вікно.
— Правда? — підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум'янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за його. — А вона не буде працювати? Вона? Ех, Іване! Якби ти знав її, їй-богу, закохався б в один мент!
Івана ніби що вкололо. Він раптом повернув голову й сухо промовив:
— Прошу мене не тулити до всяких кохань і... дурниць усяких...
— Бо не знаєш їх, а якби...
— І знати не хочу! — злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті. — Ха-ха-ха-ха! "Не знаєш"! Нема чого й знати! І не треба знати! Не треба!
— Н-ну, це вже ти... — засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.
Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.
— Мене тільки одно тішить, — почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги. — Жениться який-небудь сеньор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться... Чисто тобі масляний... фізіономія ідіотична... Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..
— Ха-ха-ха! — весело засміявся Семенюк.
— А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. "Розчарувався". Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! "Я, — каже, — думав, що вона свята... Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така"... Ха-ха-ха!..
Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.
— Це мені нагадує раз у раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони й тісні, й погані, й такі, й сякі...
— Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.
— Ну, то тобі здається, бо ти ж ко-ха-єш... Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка — то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений про людське око, для продажі блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання... Любов...