"Той, здається, дирижер", — подумав Микола, слідкуючи за одним.
— Господа! Нельзя же так. Виноват... Коллега, пожалуйте!..
Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.
— Пожалуста, козачок!.. Запорожский! — крикнув один з дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.
— Ну, — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьте-ка!
Піаніно загриміло.
"Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові. — Я вам покажу, як українці танцюють!" — і піймавши такт, стукйув, ударив ногою і наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака... А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з його та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив "мисліте" і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піаніно змовкло, і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.
— Вот тебе й козачок! Ха-ха-ха!
— Не вьітанцевалось!
— Не мешайте, пусть отдохнет!
— Ха-ха-ха-ха!
До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і, блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.
— Но ато... Зто просто подлость, гадость! — вмить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим в губах. — Подло смеяться! Подимите его сейчас же! Сльїшите!
Всі здивовано подивились на неї, й декільки "коллег" кинулись до Миколи й підняли його.
— Спа... си... бі... — ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку. — Голова трохи закру... закрутилась.
І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що "коллеги", які збиралися вже пирскнути з "закру... закрутилась", тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.
— Куда же его? — спитався один з тих, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.
— На воздух! На двор!.. Освежиться! — зразу всі взяли участь. — Пусть освежится!.. Дождик...
— Нет, на холоде хуже!
— Расскажи своєму деду!
— Водьі ему!
— Зто танцьі. В голову ударило...
— Кофе с лимоном!
— Нашатирного спирту!.. Есть нашатирний спирт?
— На воздух!
"Освіжитись, освіжитись", — з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.
— Вот тут, на крильце, ему хорошо будет, — злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка. — Дождик освежит.
Микола жаденно потягнув у себе свіже, вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.
— Что ви, коллега, спать хотите? — піддержав його один з "коллег", бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсило хилитаючи головою.
— П... по... га... но м... ме... ні, — ледве вимовив Микола, — тяжко.
— Спать? Да?.. Да он спать хочет?! — звернувся "коллега" до другого. — Бери, поведем, пусть заснет... И накачался же!.. Осторожно, осторожно... Что говорите? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сейчас ляжете. Отворяй двери!
— Что он? — зустріли їх питаннями. — Не хочет си-деть?
— Спать хочет... Дайте дорогу, господа... Клади на кровать... Васька й на полу поспит... Ноги ему положи на кровать, неудобно же так.
— Может, раздеть его?
— Нет, й так заснет...
"Спати, спати, спати, — крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою. — Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту".
— Зто хохлик так? — увійшов хтось новий. — Ай, бедняга! А еще идеалист!
— Да, идеально клюкнул! — одповів якийсь поважний голос. — Ха-ха-ха!
"Нехай, нехай сміються... Все одно, все одно... Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути", — крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одне місце й шукаючи другого, холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.
— Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! — заголосив хтось над Миколою. — Напила-а-ся бідна-а... А ведь сначала ловко танцевал, каналия! Даже разбирало! Потом уж стал кренделя вязать... Разобрало украинца... Иш!
— Что он — спит? Может, сльїшит?
— К-кой черт! Куда ему там слишать!.. Эй, коллега!.. коллега!
"Нехай сміються, нехай говорять... заснути, заснути... Хоч на хвилину ж заснути!" — важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.
— Дядько!.. Дядько-хохол!.. Йдем! А то еще разбудим себе на горе.
— Зто, положим, верно!
— Удивительно, как он еще "по Фридрихштрассе" не прошелся...
Потроху всі вийшли, і в кімнаті стало тихо.
"Не можу... не можу... — мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено. — Хай усе пропада... Хай Галя сердиться... Хай!.. Тільки заснути, заснути!.. Стіна холодніша... голову вниз... Треба думати щось... Ні, нічого не думати. Голову вниз, вниз, вниз..."
А в залі так само гриміло піаніно, крутилися пари, й сміх гучно розбігався по покоях.
Заклавши голову в самий куток ліжка, розкидавши руки й ноги, на превелику силу Микола заснув...
А пари все крутились.
Прибігали "коллеги", глузували, шарпали, виходили знов, а Микола спав, важким, міцним сном спав. Вже й пари перестали крутитись, затихло піаніно, вже загриміли тарілки в їдальні, а Микола все спав, тяжко, міцно спав. І снилось йому... Якась маленька хатинка, уся в шпалерах з написами: "Калинкинское, калинкинское". В однім кутку — груба, а біля неї діжка з солоними огірками. Коло діжки сидить біла, рум'яна, товста "Сашенька-Машенька, душенька Наташенька" й їсть книжку, на якій золотими літерами написано: "Ученая книга сочинения Лєрмонтова". Миколі чогось робиться страшно-страшно, аж мороз поза шкурою йде. А з-за груби виглядає Фомушка і кричить: "Необразованньїй, необразованньїй". — "Молчать! Зто подло", — накидається на його Сашенька і, схопивши Миколу за голову, кусає йому носа. "Тьі мой! мой!" — кричить вона йому, і Микола почуває, як ніс йому більшає, більшає й вже ось-ось сягне до плеча Галі, що якось зробилася з Сашеньки. "Це погано, — дума він, — піп вінчати не може". — "Плевать, — каже Галя, — плевать! Глафира Кондратьевна имеет свой дом, она повенчает". Глафіра Кондратьєвна скидає свій очіпок і натягає йому на голову. Микола почуває, як щось холодне котиться йому по грудях і розливається по всім тілі. "Це благодать", — дума він. "Ур-р-ра!" — розкочується по церкві, й Микола бачить радісні лиця шаферів. А з-за колони виглядає Фомушка і кричить: "Я вас не боюсь, потому я необразованньїй". — "Ур-р-ра!" — знов гукають дружки. Микола схоплює Галю й почина цілувать її руку, її саму. А губи та руки Галині холодні, як крига, і це ще більш подобається Миколі. "Ур-р-ра", — не стихає гук. Микола прокинувся.