"Бігме! аж шкода стріляти! — майнуло ему в голові.— Іде собі, а тут смерть за ним. А який гарний звір!.. Ет, все одно, така вже єго доля".
Він замірився ліпше, спустив курок, і — бідний сернюк, запищавши, мов мала дитина, скрутив карком, тріпнув судорожно ногою, пустився ще корчами на недалекий край лісу, вибіг на горбок і тут упав. По снігу, куди він ступав, червоніла кров.
"Аж то з мене немилосердний чоловік,— погадав собі знову Синько,— але се вже така моя вдача чи охота стрілецька. Та жаль мені справді сернюка; жив собі, мабуть, спокійно, аж ось єму і смерть прийшла, та ще й несподівана. Так то і чоловікові неугад буває; ні дня, ні години не знаєш".
З такими думками пустився Сенько на горбок, де вже лежав сернюк. Горбок був досить високий, порослий декуди корчами. Давніше був тут ліс. За горбком ішла долина, а дальше геть-геть лиш саме поле, снігом вкрите; край него вже лиш слабе рожеве зарево вказувало, де сховалося сонце. Вже смерклося було добре, і цілий ліс помалу зливався в одну темну здалека масу.
Недалеко, по другій стороні горбка, пристанув панич під деревом. Хлопця вислав був уже давно наперед з заяцями додому. Добув фляшку із торби, випив вино до каплі, підкрутив вусик, поправив шкла на носі і лише що хотів закурити папіроску,— аж ось щось в корчах зашелестіло.
"Чи не той сернюк завернув,— подумав собі панич,— що перебіг мені недавно дорогу?" В сумраці вечірнім годі було добре розпізнати, але таки здавалося, що то сернюк виставив із-за корчів голову. "Може, то й звір. Та таки, певно, сернюк. А друга цівка набита якраз льотками. Не вадить по дорозі ще й грубу штуку вбити. Вб'ю — добре, не вб'ю — друге добре; покличу Сенька, і підемо домів". Змірився, стрілив і побіг на горбок, аж дивиться, а то Сенько між корчами вже з болю та лиш слабим голосом кличе: "Люде! Рятуйте!" Дві льотки поцілили его в голову смертельно.
Панич аж збілів, як той сніг під его ногами, остовпів, не знав, що почати. Хотів підійти до Сенька, та нараз метнувся взад. "Ніхто сего не бачив!" — прийшло ему на гадку, і він із всеї сили почав утікати домів.
Додому ввійшов неспостережено, замкнувся у своїй кімнаті, ходив, ловився за голову і місця собі знайти не міг. Коли вже надворі стало добре темно, вийшов нишком із двору та пустився на Бедрилівку. Чого туди ішов — сам не знав. В половині дороги взяв его ляк, і він завернувся та став по дорозі розважати себе: "А впрочім, чи я сему винен? Чи я нарочно стріляв в него? Ніхто мене не видів. А буде слідство, то покаже-сь, що то проста стрілецька пригода..." І він вернувся домів. До вечері вже не явився, а переказав слугою, що чогось ему недобре та лягає спати.
Довго ждала Марина з вечерею на Сенька. Де він забарився так довго? Може, в дворі дали єму вечеряти? Поставила вечерю до печі, а сама поклалась спати в надії, що Сенько небавом надійде. Твердий сон обняв єї змучену, а Сенько як не приходив, так не приходив.
Раненько збудилась Марина,— нема Сенька в хаті. Пішла в село, питаєсь людей, чи не виділи,— ніхто не видів. Іде до двору, питаєсь хлопця Миколи; той каже, що вчера був Сенько на Бедрилівці, та, мабуть, звідтам пішов домів. Вертає Марина знов у село, розпитує, але Сенька нема, пропав, мов камінь у воді. Люде готовляться до святого вечора, а їй се і не в голові. "Де він подівся? — думає-передумує.— Чей на Бедрилівці не сидить? Хіба, може, діставши гроші, пішов до міста?
Минуле" полуднє; от ще дві-три години — і вже святий вечір. А Сенька нема! Може, він і на Бедрилівці? Може, там єму щось сталося? На ту гадку аж за серце єї щось і мило. До Бедрилівки не близько, але она пішла і туди Сенька шукати. Прийшла у яр — нігде ані живого духа; лише сліди звірів видко декуди на снігу.
"Чого ЖІ я ту прийшла? — спитала себе Марина і вголос заплакала-— Боже мій! Де ж він подівся?"
Походила ще трохи по яру, потім пустилась на горбок, щоби домів вертати, бо мороз тиснув. Аж іде попри пень, де вчера сидів Сенько; дивиться, а там закостенілий заяць. "Забули, мабуть, взяти,— подумала,— треба до двору віднести". Взяла заяця і пішла на горбок. Дивиться — а тут знов кров по снігу і сліди людські. В ній аж єї власна кров застигла. Іде слідом за кров'ю, подибує сернюка. Сама не знає, що се такого, схиляєсь до сернюка, аж бачить: а за корчами лежить і Сенько, коло него на снігу кров, а лице закрите свитою.
— Господи! — крикнула Марина і повалилась на землю.
Холодний вітер повіяв над нею, она по кількох хвилях прийшла до себе, припала до Сенька, підняла єго... може, живий?., глянула в лице, а на нім кров обкипіла, ціле тіло замерзло... "То він вже неживий! — скрикнула жінка в нестямі.— Отеє заробив ти на свята! Люде добрі, рятуйте!" — заголосила Марина і вдруге повалилася на землю. Тілько і голосу чути було з неї. Ніхто єї не чув, ніхто не прийшов на поміч, лиш в лісі глухо та сумно зашуміло.
Зірки зійшли були вже давно. Люде сіли до вечері. Ціле село повеселішало, колядники співали, з вікон у кождій хаті било ясне світло, лиш одну Сенькову хату залягла темрява. Та й в хаті старої Копачихи було невесело, стара ходила по селу та надармо відпитувала доньки та зятя.
На перший день різдва вертав оден парубок з коршми на Вибадівці через Бедрилівку, бо туди коротша дорога. Він то добачив за корчами на горбику над яром двоє неживих людей та, наляканий, прибіг до села і дав знати. Зійшлись люде громадою та розпізнали Сенька та єго жінку. Потолкували всіляко. Чи дали знати до міста, чи ні, про те байдуже. На Стефана поховали Сенька і Марину в одній могилі, котру й зараз покрив свіжий сніг. В пустій їх хаті плакали гірко старий Копач та єго жінка.