II. ОСНОВНІ УМОВИ ПЕРЕОРГАНІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ.
Кожному об'єктивному читачеві цих рядків повинно бути ясним, що при таких взаємовідношеннях між течіями не може бути погодженої, спільної дії, а так само Н, що це питання не можна замовчувати, що його треба Доставити на одверте, щире, широке обговорення всього еміграційного колективу. Керівники Національної Ради та ВО, імітуючи справжніх президентів та міністрів, час од часу роблять офіційні оптимістичні "урядові" декларації про те, що в їхній державі під їхнім мудрим урядуванням справи ідуть усе краще та краще. Вони або за методою Кує займаються автосугестією, або за методою невдалих правителів намагаються сугестією на своїх "вірнопідданих" заспокоїти їхнє невдоволення. Але ні заспокоєння, ні погодження, ні спільної дії в українській еміграції немає. Це треба чесно сказати собі, й сказавши так, шукати причини цього зла, а потім засобів його знищення.
Я сказав вище, що, на мою думку, є дві головні причини розладу в українській еміграції: психологічного і со-ціяльного характеру. Розгляньмо їх по черзі.
Психологічна є в тому, що в окремих індивідів в усякому суспільстві живуть передані нам із тисячоріч у спадщину психологічні сили, інстинкти. Одним із них в інстинкт панування і влади. В одних умовах цей інстинкв приглушується, в других роздувається. В умовах диктатури вождів при безконтрольності їх і безвідповідальності перед колективом ця сила набирає страшного розміру. Приклади цього ми бачили й бачимо в усіх тоталітарних режимах. Демократія це є та соціяльно-по-літична обстановка, в якій цей інстинкт панування має не таку волю розвиватися, хоча й у ній дуже хорі иа нього виявляють дію його. Не треба думати, що від цього звільнені соціялісти чи демократи, що досить заявити себе таким, щоб старий інстинкт перестав діяти. Треба постійної контролі над собою, насамперед самосвідомості, потім треба стримувати в собі дію його. Я особисто мав нагоду спостерігати дію цієї вселюдської спадкової сили, як на самому собі, так і на ближчому свойому оточенні, а надто під час революції й урядування. Я помічав, як нахил до влади, до командування, до використовування їх у своїх особистих інтересах, до згаги лесті, оплесків та інших знаків високої оцінки виявлялись у найщиріших демократів, соціялістів, патріотів. Мені легше було контролювати себе самого, бо я з перших років своєї громадської й політичної діяльності помічав це явище, аналізував його, болів ним і застерігав проти нього своїх товаришів у роботі політичній. (Я помітив, що виведена на світло свідомості ця сила губила свою гострість, немовби щулилась, зменшувалась). Уже в 1905 році я вголос для всього свідомого українського колективу ( в формі п'єси "Дисгармонія") закричав: "Увага, бережімося! Ми — не погоджені з наших словах і діях, словами ми проповідуємо рівність, свободу, мужність, любов до колективу, а на ділі ми, самі того не помічаючії, тягнемося до командування, до поневолення слабших, до себелюбства, до експлуатації своїх ближніх, ми — непослідовні, нечесні з собою". Я ці спостереження і застереження робив весь час моєї політичної, революційної та літературної діяльності. І на цю тему написав цілий ряд "застережень" у формі романів, п'єс, оповідань і статей. ("Щаблі життя", "Чесність з собою", "Записки кирпатого Мефістофеля" та ін.). На цю тему я мав у Парижі й на Кіпрі, під час нашої першої еміграції, дискусії з ідеологами революційного соціялізму й большевизму, Леніним, Луначарським, Горьким та ін. Отже, кажу, під час нашої революції мені було легше помічати, контролювати й душити в собі самому таку дисгармонію. Але інші такої моральної науки та практики не мали, і коли створились сприятливі тим нахилам обставини, вони безкритично, безопорно пішли за тими нахилами. А ті обставини творились участю в урядові та пар-ламентах. Бути міністром чи депутатом, а то ще й президентом, це найкраще середовище для розвитку інстинкту панування чи честолюбності. Яскравим зразком для мене цієї риси був, як я вище казав, С. Петлюра, та до такої міри, що серед моїх партійних і урядових співробітників, які не могли не помічати в нього виявів цих нахилів, навіть склався термін для позначання його: "петлюри-тись", себто фігурувати, прибирати пози, прагнути оплесків, "отаманувати" з усіма матеріальними і психічними привілеями цього стану.
Українська еміграція є маленький колектив. Але в ньому психічні закони діють з тою самою неухильністю, що й у великих. Коли цей колектив мав у собі кілька десятків одиниць, які складали "народ" "уряду УНР", а його "міністри" й "президенти" так само, як і великі, "петлюрились", так само ставали в пози, прагнули оплесків, влади, командування і, розуміється, відповідних таким "високим достойникам" матеріальних привілеїв. І, розуміється, рідко який "достойник" добровільно, ради інтересу колективу, нації, згодився б одмовитись од своєї" "великої місії" бути "носієм", "вождем". А тому, коли сприятливі обставини творять не малий, а значно більший емігрантський колектив, коли висувають кілька таких "високих осіб", а вони раз у раз за законом руху й змагання прагнуть бути "вищими" — "єдиними вождями", "єдиними президентами", то між ними неминуче виникає конкуренція, боротьба, війна, холодна чи навіть гаряча.
Еміграція взагалі є та обстанова, яка дуже сприяє розвитку цих нахилів. Трудність контролю, відповідальності проводів організацій, відокремленість од великого колективу нації, все це спричиняється до ненормального вияву навіть здорових сил людей. Я вище звертав увагу читачів на те, яку шкоду нашій недавно визнаній державності можуть принести честолюбні претензії наших "вождів". Коли ці "вожді" можуть бути щирими хоч би з собою, то нехай не обдурюють самих себе, нехай не виправдують називання себе "урядом", "Державним Центром" і т. і. тим міркуванням, що, мовляв, коли настане час ліквідації большевизму, то "зовнішнім силам", які будуть робити ту ліквідацію, буде з ким "говорити", "перетрактовувати", "договорюватись". "Зовнішні силі:", коли їм треба "договорюватись", роблять це не з назвами, а з реальностями, з дійсними силами, зо справжніми репрезентантами народів, а не з опереточними декораціями.