про повернення польським поміщикам на Україні всіх їхніх маєтків і привілеїв, віднятих українською революцією. Коли б Трудовий Конгрес чи Центральна Рада могли б зібратися, вони й це злочинство включили б у судовий процес над цими людьми. Таке було тримання прапору української революції в цій галузі.
Таке саме воно було в галузі політичній. І тут топтання і зневажання всіх здобутків української революційної демократії. Та вже самий факт договору з поляками є такий показ суті цієї тенденції, якого досить для всякого дійсного демократа. А до цього прилучається ще все поводження цієї групи в усіх інших її актах на еміграції. Нехтування елементарними основами колективності, зневаження опінії політичних партій і груп було таке, що навіть прихильники цієї течії кидали її і переїздили в інші країни з Польщі, де мала осідок ця група людей. В такому поводженні, правда, не було нічого дивного, воно було до певної міри навіть вимушене їхньою орієнтацією. Після поразки поляків большевиками петлюрівці мусили повернутися до Польщі разом з польською армією. Тут польський уряд прийняв їх на своє утримання до нового майбутнього походу на Україну. Цілком зрозуміло, що петлюрівці мусили виконувати народну приповідку: "На чийому возі їдеш, того й пісню співаєш". Він був фашистський, антидемократичний. Не міг же, справді, Петлюра й його спільники співати пісні демократичної на польському возі, їх же було б за неї зразу викинено. А вони сиділи на ньому аж до другої війни, коли большевизм самого воза поламав. І цілком так само зрозуміло, що вони не рахувались з опінією української демократії в еміграції, що поводились з нею так само, як поводилась пілсудчина і польська шляхта з своєю демократією. І коли петлюрівці матимуть сміливість сказати, що вони були демократами на еміграції, то вони повинні навести доказ, що вони не сиділи на польському возі, що не мали від польського уряду утримання, що на його гроші не видавали своїх книжок, газет, журналів, що мали ухвалу своїх дій від українських емігрантських товариств і груп, що збирали "сесії" якоїсь ради їхньої, і що за це польський антидемократичний уряд не скидав їх із свого воза.
І коли в еміграції навіть тепер при виставлянні С. Петлюри за ікону чуються голоси нових емігрантів про його фашизм, то для таких голосів є багато підстав. Т хто знайомий з "Скрижалями" Української революції й щиро шанує їх, той не може одночасно уклонятись їм і молитись на фашистську ікону. Тут є якесь чи непорозуміння, чи не розуміння, чи непоінформованість, чи... нещирість.
А щодо культурної галузі, то діяльність у ній цієї групи була така мізерна, що про неї нема чого говорити. Ніяких культурних цінностей ця група людей ніде, ні на Україні, ні на еміграції не створила. Коли вони творились за межами України за час еміграції, то це було усиллями інших членів еміграції, переважно ворожих так званому "петлюрівському полофільському урядові". Головна заслуга і честь належить Микиті Шаповалові, Никифорові Григоріїву, Дмитрові Антоновичу, Михайлові Грушевському та тим соціяльно-політичним течіям, до яких вони належали. Це вони створили, за допомогою чеської демократії, ті культурні інституції, які тримали й розвивали українську культуру за межами України, традиції яких тепер перейшли в Український Вільний Університет, у Вільну Академію Наук та інші інституції. Ні С. Петлюра, ні А. Лівицький, ніякі інші їх близькі співробітники в цій великій акції української еміграції ніякої ні "урядової", ні персональної участи не брали. Ні одної культурної установи, ні одного хоч трохи помітного твору літератури, науки, мистецтва ними не було створено за десятки років. Ні одного твору української літератури на чужих мовах не було ні в одній країні ними видано, ні одної п'єси українських драматургів не було поставлено, ніяких культурних зв'язків з чужинними культурними організаціями не було зав'язано. Навпаки: ними робилося все, що була їхня маленька сила, щоб не допустити до видання на чужинних мовах літературних праць тих людей, які не хотіли співати пісню польського фашистського воза.
Я вже згадував не раз про такі вчинки цієї групи щодо моїх праць. У мене члени нової еміграції запитували, які саме мої праці були перекладені на чужинні мови й які п'єси мої ставились в Європі. Під час війни, в перетурбаціях її мій архів загубився і тепер я віднаходжу тільки рештки його. З них я можу подати тільки часткові дані про переклади моїх книг. Вони видавались на німецькій, болгарській, румунській, сербській, італійській, французькій, голландській і ін. мовах, "Чесність з собою", "Талісман", "Голод", "Віють вітри" та інші дрібні оповідання. Перекладались вони й видавались без мого відому, не знаю навіть ким. П'єси мої виставлялись в Німеччині, Балканах, Італії, Голландії, Іспанії, Франції ("Брехня", "Чорна пантера", "Гріх", "Закон", "Пісня Ізраїля"), Головні ролі гралися найкращими артистами тих країн у найкращих театрах і мали великий лесний для українського імені відгук у пресі. (Частина цих друкованих відгуків на різних мовах відзнайшлась). Про це ніде в петлюрівській пресі ніколи не було ні одної згадки, ні один українець про такі культурні виступи українського імені в Європі не довідався. Та вже хоч би для того самого, щоб лишити по собі ті дані в історії нашої революції, які ховаються моїми противниками, щоб не дати цілком безоглядно деформувати нашу історію, я мушу подати їх. Прихильники С. Петлюри за весь час свого перебування на еміграції замовчували або викривляли факти революційного руху нашого, неприємні для них. Але як я силою обставин брав у ньому участь, то вони ім'я моє раз у раз перепускали, або мої деякі добрі дії приписували С. Петлюрі. Тактика не нова. Як Сталін викидав Троцького з історії большевицькоі революції, як приписує собі те, що добре робив той, як ім'я Троцького або замовчується, або оголошується огидним і як самого його, як небезпечного і грізного противника, було вбито, так само за цими рецептами сталінської моралі діють і наші бідні петлюрівці щодо мене. Отже, поки ще не зовсім пізно, я мушу дати свої зізнання історії, так як моє сумління їх підказує мені.