Після довгих і гарячих дебатів у Центральному Комітеті й Політбюро РКП Ленінові вдалось перемогти противників миру з Україною і схилити більшість керівних органів компартії прийняти наші умови. Самостійність і незалежність України була офіційно визнана в відповідній резолюції й мирний договір підписано з боку Росії головою советського уряду В. Леніним та Наркомом Закордонних Справ Чічеріним, а з боку Української Держави — головою української делегації Семеном Мазуренком. Семен Мазуренко зараз же прямим телеграфним проводом повідомив про це свій уряд і попрохав ратифікації Директорією цього великого акту, його повідомлення прийняв С. Петлюра, який завідував військовим телеграфом, але Директорію про це не повідомив і ратифікації договору, розуміється, не сталось. С. Мазуренко кілька разів домагався відповіді, але не міг дістати її. Він хотів вернутись на Україну, щоб особисто привезти заключений договір, але з наказу Головного Отамана С. Петлюри його на кордоні не було пущено на Україну. І таким чином, цей величезної ваги для нашої державності акт було сховано від українства і вся дальша боротьба за неї пішла таким нещасливим для нас напрямом. Москва, не діждавшись ратифікації мирного пакту, зважаючи мовчання Директорії за небажання миру, відновила воєнні дії, зайняла Київ, натиснула на розбиту українську армію і витиснула її за межі України до Польщі.
Прихильники С. Петлюри та тої орієнтації, якої він тримався і, очевидно, співучасники його дій, заперечують сам факт мирного договору з Москвою, а тим самим і вчинок С. Петлюри.
Але проти цього заперечення промовляє цілий ряд безперечних фактів і законів логіки. Перший, всім відомий факт є той, що Директорія вислала мирову делегацію до Москви, його ніякі прихильники Петлюри не можуть заперечити. Другий факт є той, що уряд Директорії ніякої відповіді, ні негативної, ні позитивної, ні від Московського уряду, ні від свого посла не одержав. Чому? Адже Москва сама зачала ці мирові переговори, адже вона була більше зацікавлена в мирі, ніж ми, бо вона не мала тоді досить сил для боротьби і проти нас, і проти білих руських. Крім того, вона високо цінила наші сили, вона бачила, як народні маси відгукувались на заклик Директорії, як бились під її проводом. А до того ще вона боялась помочі нам з боку Антанти. Отже, чого б їй було хоч би тимчасово не усунути одного з своїх ворогів, хоч би нещиро, не заключити з нами миру?
Далі. Чого більше тижня більшовицьке військо стояло перед Києвом без руху, після того, як український гарнізон (без достатніх підстав) покинув місто? (Як я потім довідався, воно мало наказ з Москви не порушувати перемир'я, ждати кінця мирових переговорів).
Четвертий факт. Чого наш посол не подав нам ніяких вісток про свою місію? Й про самого себе? Зрадив нас? Перейшов на бік большевиків, бачучи, що большевики не хотіли заключати миру? Але коли б це було так, то большевики в цілях пропаганди неодмінно зараз же широко про цю подію оголосили б. Але ніякої зради й ніякого про неї оголошення не було. Не допущений Петлюрою до Директорії, він мусив вернутися до Москви, до своєї делегації. В 1920 році, коли я їхав на Україну через Москву, він зробив мені офіційний доклад-рапорт про свою місію, про підписаний договір, про всю подію. В тодішніх моїх переговорах з Московським Урядом мені так само офіційно було підтверджено і Міністром (Народним Комісаром) Закордонних справ Чічеріним і членами Політбюро факт підпису договору й визнання Московським Урядом Самостійності й незалежності Української Держави.
І нарешті ще один факт. Чого Чічерін і такі відповідальні особи, як члени Політбюро РКП, коли я приїхав до РСФСР, проводили зо мною такі довгі та пильні переговори про самостійність Української Держави? Чого Зінов'єв, Каменєв, Троцький, Сталін по черзі вели зо мною чистий торг про границі двох держав? Троцький, обурений моєю непіддатністю й "зажерливістю", аж закричав раз: "Так ви хочете захопити суто руські землі в вашу Україну!" Чого Сталін переконував мене цілу ніч прийняти тісніше співробітництво з РСФСР, а Раковський готував уже всі справи, щоб передати їх мені, новому голові українського уряду?
Відповідь на всі ці "запитальні" факти може бути тільки одна: не через те, що Політбюро РКП так високо оцінювало мою особу і не того, що воно хотіло когось обдурити цими переговорами. Воно могло абсолютно ніяких переговорів не провадити зо мною, а коли треба, арештувати мене. Ні, воно мусило так робити, бо була офіційна постанова Центрального Комітету й Політбюро про визнання самостійності Української Держави й її хоч-не-хоч треба було виконувати, коли вони не хотіли розладу в своїй власній партії. (Про самий момент передачі мені потім влади на Україні й про скасування цієї постанови — мова буде далі).
Прихильники С. Петлюри на підсилення свого заперечення можуть висунути такий аргумент: для чого, мовляв, було С. Петлюрі ховати від Директорії й українського народу такий надзвичайно важливий акт? Невже він не міг розуміти, які величезні наслідки міг дати факт визнання Самостійності України Росією? Та люди зовсім без ніякої фантазії й політичного передбачення можуть уявити собі, як могла б Україна використувати і на міжнародному терені, і всередині себе такий щасливий (хоч, припустімо, і тимчасовий) збіг обставин, як вона могла б зорганізувати й зміцнити свою державність. І це зміцнення могло б бути серйозним. Українська Держава могла утриматись. Большевизм тоді не мав сили. Україна, користуючись цим моментом, могла б так зміцнити свою силу, що Росія не так легко могла б подолати її, коли б і управилась зо своїми білими. С. Петлюра, розуміється, міг би це розуміти і треба було, щоб він був або божевільний, або просто страшним ворогом України, щоб отаке зробити. Це — кажуть прихильники — неймовірно, а коли так, то це значить не правда, такого факту не було.
Так, вчинок дійсно злочинний, але дуже ймовірний, коли мати на увазі, на які ще страшніші злочинства ідуть люди ради своєї хвороби честолюбности (Сталін, наприклад) або ради свого іншого особистого інтересу. Міг же Петлюра ради своєї честолюбности зробити злочиН — перехоплення прерогативи Вищої Влади і надання своєї персональної марки всьому національному рухові й тим іти на риск дискредитації й провалу його. Чого ж би він не міг зробити іншого, коли він вимагався його особистим інтересам?