— Так, сер, — сказав Морена, широко посміхаючись. —Привітний тут народ, чи не так, сер?
— Авжеж, — промовив Кілпепер.
— Симпатична планетка, — вів своєї помічник.
— Мабуть.
Морена пішов збирати спорядження. Капітан Кілпепер сів і замислився над тим, що ж не так на цій планеті.
Майже весь наступний день він провів, переглядаючи нові звіти. Надвечір відклав олівець і пішов прогулятись.
— Маєте вільну хвилинку, капітане? — запитав Симонс. — Хочу показати вам дещо в лісі.
Кілпепер, за звичкою, щось невдоволено пробурмотів, але пішов за біологом. Йому й самому було цікаво поглянути на цей ліс.
Дорогою до них приєдналися троє тубільців. Вони дуже нагадували собак, окрім забарвлення, усі троє червоні в білу смужку, немов льодяники.
— Ось, — сказав Симонс із погано прихованим нетерпінням, — погляньте навколо. Не помічаєте нічого дивного?
Капітан озирнувся. Стовбури дерев дуже товсті і ростуть далеко один від одного. Так далеко, що поміж ними видно інше узлісся.
— Що ж, — сказав Кілпепер, — тут не заблудишся.
— Не в тім річ, — сказав Симонс. — Дивіться ще. Кілпепер посміхнувся. Симонс привів його сюди,
тому що капітан для нього кращий слухач, ніж колеги-вчені — ті зайняті кожен своїм.
Позаду них стрибали й бавилися троє тубільців.
— Тут немає підліску, — сказав Кілпепер, коли вони пройшли ще кілька кроків.
Стовбури дерев були оповиті з усіх боків виткими рослинами в різнокольорових квітах. Звідкись злетів птах, якусь мить завис, тріпочучи крилами, над головою однієї з червоно-білих, льодяникових собак і полетів геть.
Птах був сріблясто-золотий.
— Ну як, помітили, що тут не так? — нетерпляче запитав Симонс.
— Хіба що кольори дуже дивні, — сказав Кілпепер. —А ще що не так?
— Погляньте на дерева.
Дерева були всипані плодами. Вони висіли тугими гронами на найнижчих гілках і вражали розмаїттям кольорів, форм і розмірів. Були такі, що нагадували виноград, інші — банани, кавуни і...
— Схоже, тут безліч різних видів, — навмання сказав Кілпепер, він не розумів, на що Симонс хоче звернути його увагу.
— Різних видів! Ось погляньте. Десять зовсім різних плодів ростуть на одній гілці.
І справді, на кожному дереві росло незвичайне розмаїття плодів.
— У природі так не буває, — сказав Симонс. — Це, звісно, не моя спеціалізація, але можу з певністю сказати, що це плоди зовсім різних видів, між ними немає нічого спільного. Це не різні стадії розвитку того самого виду.
— Як же це пояснити? — запитав Кілпепер.
— Це не моя спеціалізація, — усміхнувся біолог. — А от який-небудь бідолаха ботанік тут турбот не обереться.
Вони рушили назад до корабля.
— Навіщо ви ходили в ліс? — запитав капітан.
— Я? Окрім основної роботи, я трохи розуміюся на антропології. Хотів з'ясувати, де живуть наші нові знайомі. Не пощастило. Тут немає ані доріг, ані інструментів, ані розчищених ділянок землі. Нічого немає, навіть печер.
Кілпепера не здивувало, що біолог здатний виконати стислий антропологічний огляд. У таку експедицію, як ця, неможливо взяти представників усіх наук. Головне завдання — виживання. Тож основну увагу приділяли біології та бактеріології. Далі — мова. А вже потім — ботаніка, екологія, психологія, соціологія та інші види знань.
Коли вони повернулися до корабля, окрім уже знайомих тварин — чи тубільців, там виявилося ще вісім чи дев'ять птахів. Усі теж мали незвичайно яскравий вигляд — у горошок, смужку, строкаті. Жодного бурого чи сірого.
Помічник капітана Морена й астронавт Флін вийшли на узлісся й зупинилися біля підніжжя невисокого пагорба.
— Поліземо нагору? — відсапуючись запитав Флін, на спині він ніс громіздку камеру.
— Стрілка показує, що доведеться, — Морена ткнув пальцем у циферблат. Індикатор вказував на наявність металічної маси одразу за гребенем пагорба.
— Взагалі, варто було б брати на борт машини, — сказав Флін, нахиляючись уперед, щоб полегшити собі підйом похилим схилом.
— Ага, або верблюдів.
Над ними кружляли й весело щебетали червоні з золотом птахи. Вітерець колихав високу траву та м'яко наспівував у листі лісу, що був поруч. За астронавтами йшло двоє тубільців. Вони нагадували коней, лише шкіра в них була вкрита білими й зеленими плямами.
— Схоже на бродячий цирк, — сказав Флін, коли один із коней взявся скакати галопом довкола нього.
— Авжеж, — підтвердив Морена.
Вони піднялися на вершину пагорба й почали спускатися донизу, як раптом Флін зупинився.
— Поглянь-но!
Від підніжжя пагорба здіймалася в небо тонка пряма металева колона. Вони підвели голови, намагаючись розгледіти, де вона закінчується. Погляд ковзав все вище й вище, але верхня частина колони була схована за хмарами. Астронавти поспішно спустилися з пагорба й узялися оглядати колону. Зблизька вона виявилася соліднішою, ніж здавалася на перший погляд. Близько шести метрів у діаметрі, прикинув Морена. Метал блакитнувато-сірий, схожий на сплав, подібний до сталі, вирішив він. Але яка сталь здатна витримати вагу колони такої висоти?
— Як, по-твоєму, далеко до цих хмар? — запитав він. Флін задер голову.
— Дідько його зна, може, кілометр, а може, й два.
Під час посадки колону не помітили за хмарами, а згодом через свій блакитнувато-сірий колір вона зливалася із загальним фоном неба.
— Не можу повірити, — сказав Морена. — Цікаво, яка сила стискання в цій махині?
Обоє з благоговійним страхом поглянули на велетенську колону.
— Гаразд, — сказав Флін, — буду знімати.
Він зняв з плечей камеру й зробив три знімки з відстані шести метрів, потім, для порівняння, зняв поруч із колоною Морену. Наступні три знімки він зробив, спрямувавши об'єктив догори.
— Що це, по-твоєму, таке? — запитав Морена. — Нехай міркують наші розумники, — сказав
Флін. — У них, мабуть, ум за розум зайде. — Він знову поклав камеру на плече. — А тепер ходімо назад, буде про що поговорити дорогою. — Він поглянув на зелених з білим коней. — Може спробуємо верхи. Буде швидше.
— Обережно, бо зламаєш собі шию, — сказав Морена.
— Гей, друже, ходи-но сюди, — покликав Флін. Один із коней підійшов і став біля нього на коліна. Флін обережно заліз йому на спину, сів верхи й, посміхаючись, поглянув на Морену.