Широкий спектр способів реакції, опору або ж пристосування до системи, властивих молоді 70—80-х — "Задушеному Поколінню", — Володимир Діброва відтворює, вдаючися до гротеску в зображенні асоціальної поведінки у студентському гуртожитку, на вулиці, в магазині, до саркастичного опису спроб дисидентської діяльності (саме він чи не найбільше провокує тлумачити роман як сатиричний), пантеїстичного ескапізму на зразок Г.Д. Торо, врешті, "найрожевішої" мрії за будь-яку ціну втекти на Захід, котрий, як відомо, нам допоможе. Унаочнена інфантильність і фатальна відчуженість цього покоління та його неадекватної романтичної постави від історії та її реалій нагадує напрочуд актуальну в цьому контексті думку Вітольда Ґомбровіча, яку він висловив у ті роки, коли народилося Бурдикове покоління: "Бути конкретною людиною. Бути індивідуумом. Не прагнути змінити світ у всій його цілості — жити у світі, перероблюючи його лише настільки, наскільки це лежить у засязі моєї природи. Реалізуватися відповідно до моїх потреб, потреб індивідуальних. Я не хочу сказати, ніби інша думка — колективна, абстрактна, — про Людство як таке, неістотна. Але треба відновити рівновагу. Найсучаснішим напрямком мислення буде той, котрий знову відкриє окрему людину".
Натомість клаптики незакінчених літературних творів, "страшна помста" непродуктивності й непридатності до будь-якого різновиду соціальної причетності та діяльності — від невдалих спроб написати книгу, намалювати картину — до мегаломаніакальних претензій дати етичне вчення "світові" та "Людству" приводять оповідача, друге Бурдикове "я", до маловтішного висновку: "Що ми (тобто я, Бурдик, ще дехто) були, якщо розібратися, невід'ємною часткою системи, проти якої баламутили. Що наша опозиція була лише маскуванням аласної немочі". Між іншим, голосні заяви Даниленка в передмові до "Вечері на дванадцять персон" ("представникам школи, чиї землі найболючіше вразила найбільша техногенна катастрофа кінця XX століття, належить сказати світові щось таке, що йому неприємно про себе чути"; "Представники школи вважають: якщо українські голови могли обганяти світ у розробці надточних технологій, то українські письменники це саме можуть робити в художній літературі, розвиваючи традиційні розгалуження власної, а не позиченої естетики"), дивують не так мішанкою у свідомості автора (бо ж не міфічний "світ" будував ЧАЕС на поліських землях, а ті-таки "голови", які його "наздоганяли й обганяли"), не так навіть блюзнірством цих спекуляцій на нашому горі (Даниленко навіть не усвідомлює, що колоти "світові" очі за трагедію, до якої він непричетний, або вважати, нібито після неї ми стали винятковими й нам "щось таке" належить, незбагненним чином пов'язуючи цю примарність винятковості з літературою, є аморальним) — дивують вони закоріненістю зужитої постави українського "кіхотизму", що її прискіпливо описав Діброва. Науковець або нехай і "ідеолог", який оперує давно непридатними міфосимволами "світ" (ніби він єдиний і однодумний), "душа" (настільки широка або неотесана, що вже "не має проблеми" з формальними аспектами самовираження, не кажучи про якийсь там формальний, психоаналітичний, соціологічний чи структурний аналіз), — цей науковець у своєму блаженному невіданні залишається вічним Бурдиком "не в собі", "не в формі", "не в своєму часі", — а для цього часу компетентний опис, аналіз і діалог зі "світом" залишаються обов'язковими передумовами не лише "надточних космічних технологій", але й передмов до літературних антологій.
Повертаючись до резюме Бурдикового alter ego, зауважмо, що його невеселим діагнозом могло би закінчуватися якесь соціологічне дослідження; однак твір Діброви переростає власні констатації художністю, яка дає змогу пересвідчитися в самодостатності комічного й трагічного. Підтвердження цього виходу й відокремлення від "материнського" лона системи знаходимо у фінальному, приголомшливому "сні" роману — і, врешті-решт, у романі як такому, котрий є і енциклопедією варіантів сміхового сприйняття тоталітарного суспільства, і, поруч із "Перверзією" Андруховнча та згадуваним "Деревом життя" Тарнавського — однією з нечисленних наразі спроб "рахунку сумління" та підбиття перших підсумків зміни "кіхотизму" (властивого Бурдикові, Стасу Перфецькому або гітаристові Аліку) на "сервантизм".
Розтягнуті й через те місцями занудні "Дзеньки-бреньки" Володимира Даниленка можна майже без застережень зарахувати до жанру меніпової сатири, поодинокого жанру з тяглою традицією в українській літературі (досить згадати Кулішевого "Куліша у пеклі" або Шевченків "Сон"). Як відомо, цей "карнавальний" жанр допускає нечувану свободу вигадки, створюючи виняткові ситуації для провокування й випробування слова, ідеї, того, що загальновизнано вважається "правдою" або табу. Однією з істотних особливостей меніпеї є органічне поєднання фантастики з украй і грубим і "несмачним" підвальним натуралізмом, сцени скандалів, ексцентричної поведінки, цинічної відвертості (остання в зображенні Даниленка постає характерною українською "щирістю"). Меніпеї властиві контрасти й оксюморонні поєднання, найнепередбачуваніші мезальянси між героями (як мертвими, так і живими та ненарожденними). Ще одна особливість меніпової сатири — актуальність і публіцистичність. Всього цього більше ніж удосталь як у всіх трьох передмовах до антологій, так і в "Дзеньках-бреньках"; останні, до того ж, мають подвійну, гібридну формальну структуру: літературного сну архетипної української постаті — напівголодного й безпритульного літератора-початківця, чергового Радченка (з роману Валер'яна Підмогильного "Місто"). Літературний сон постає синхронізацією діахронічного розвитку української літератури у замкнутій "вічності" письменницького кафе "Еней" або ж різновидом "Щоденника письменника" (до речі, дуже давня і, як бачимо, добре збережена функція меніпеї), що прагне упритомнити й оцінити загальний дух та провідні тенденції біжучої сучасності, ґрунтуючись на невибагливій історіографічній концепції зміни літературних поколінь, автор зводить "і мертвих, і живих" українських письменників (від Нестора-літописця й Тараса Шевченка — до Цибулька, Андруховича і двох одразу (!) Оксан Забужок) за одним щедро накритим столом, моделює безліч кумедних діалогів із пародійним і сатиричним забарвленням та ситуацій карнавального типу (включно з обжиранням, зляганням і перетворенням присутніх на метеликів, помідори й горобців), завершуючи побиттям авторів їхніми власними персонажами та вкрай недотепною "суплікою до чительника".