Тим часом M—кий щодалі ставав якось усе сумніший і похмуріший. Туга долала його. Раніше, в перший час мого перебування в острозі, він був більш товариський, душа його все-таки частіше й більше виривалася назовні. Вже третій рік жив він на каторзі тоді, як я вступив. Спочатку він багато чим цікавився з того, що за ці два роки сталося на світі і про що він не мав уявлення, сидячи в острозі; розпитував мене, слухав, хвилювався. Але під кінець, з часом усе це якось стало зосереджуватися в ньому всередині, на серці. Жар брався попелом. Озлоблення зростало дедалі більше. "Je haïs ces brigands",— казав він мені часто, з ненавистю дивлячись на каторжних, котрих я вже встиг пізнати ближче, і жодні доводи мої на їхню користь на нього не впливали. Він не розумів, що я кажу; часом, проте, неуважливо погоджувався; та назавтра ж знову казав "Je haïs ces brigands". До речі: ми з ним часто розмовляли по-французькому, і за це один пристав над роботами, інженерний солдат Дранішніков, не знати з яких маркувань, прозвав нас фершалами. M—кий запалювався, тільки згадуючи про
свею матір.. "Вона стара, вона хвора,—казав він мені,— вона любить мене понад усе в світі, а я тут не знаю, жива вона чи ні? Годі з неї вже того, що вона знала, як мене ганяли крізь стрій..." М—кий був не дворянин і перед засланням був покараний на тілі. Згадуючи про це, він зціплював зуби і намагався дивитися вбік. Останнім часом він чимраз частіше став ходити сам. Одного ранку, десь о дванадцятій годині, його покликали до коменданта. Комендант вийшов дб нього з веселою усмішкою. '
— Ну, М—кий, що ти сьогодні уві сні бачив? — спитав він його.
"Я так і здригнувся,— розповідав, повернувшися до нас, М—кий.— Мені наче серце пройняло".
— Бачив, що листа від матері одержав,— відповів він.'
— Краще, краще! — відказав комендант.— Ти вільний! Твоя мати просила... просьбу її почули. Ось лист її, а ось і наказ про тебе. Зараз же вийдеш з острогу.
Він повернувся до нас блідий, ще не отямившись від звістки. Він тис нам руки своїми тремтячими, похололими руками. Багато арештантів теж поздоровляли його й раді були його щастю.
Він вийшов на поселення й залишився в нашому ж місті. Незабаром йому дали посаду. Спершу він часто приходив до нашого острогу і, коли міг, повідомляв нам різні новини. Переважно політичні дуже цікавили його.
З інших чотирьох, тобто крім М—го, Т—го, Б—го та Ж—го, двоє були ще дуже молоді люди, прислані на короткі строки, малоосвічені, але чесні, прості, прямі. Третій, А—чуковський, був надто вже простакуватий і нічого особливого собою не являв, але четвертий, Б—м, людина вже літня, справляв на всіх нас препогане враження. Не знаю, як він потрапив до розряду гаких злочинців, та й сам він заперечував це. То була груба, дрібноміщанська душа, з навичками й правилами крамаря, що розбагатів на огульні копійки. Він не мав ніякої освіти і не цікавився нічим, крім свого ремесла. Був він маляр, але маляр неабиякий, маляр чудовий. Незабаром начальство довідалось про його здібності, і все місто стало кликати Б — ма малювати стіни й стелі. За два роки він порозмальовував майже всі казенні квартири. Власники квартир платили йому від себе, і жив він таки небідно. Та найкраще було те,
що на роботу з ним стали посилати й інших його товаришів. З трьох, що постійно, ходили з ним, двоє навчилися в нього ремесла, і один із них, Т—жевський, став малювати не гірше за( нього. Наш плац-майор, який жив у казенному будинку теж, і собі покликав Б—ма й звелів розмалювати йому всі стіни й стелі. Тут уже Б—м постарався: у генерал-губернатора не було так розмальовано. Будинок був дерев'яний, одноповерховий, досить дряхлий і надзвичайно шолудивий зокола; всередині ж розмальовано було так, як у палаці, і майор був у захваті.... Він тер руки й казав, що тепер неодмінно одружиться: "Мавши таку квартиру, не можна не одружитися",— додавав він дуже серйозно. Він все більше вдоволений був з Б—ма, а через нього
місяць. Цього місяця майор зовсім змінив свою думку про всіх наших і став їм потурати. Дійшло до того, що одного разу він раптом викликав до себе з острогу Ж-го.
— Ж—кий! — сказав він.— Я тебе образив. Я тебе висік даремно, я знаю це. Я розкаююсь. Розумієш ти це? Я, я, я — розкаююсь!
Ж—кий відповів, що він це розуміє.
— Чи ти розумієш, що я, я, твій начальник, покликав тебе з тим, щоб просити в тебе прощення! Почуваєш ти це? Хто ти передо мною? Черв'як! Менше, ніж черв'як: ти арештант! А я — божою милостю1 майор. Майор! Розумієш ти це?
Ж—кий відповів, що й це розуміє.
— Ну, то тепер я мирюся з тобою. Але чи почуваєш ти, чи почуваєш ти це цілком, повнотою? Чи здатен ти зрозуміти це й відчути? Поміркуй тільки: я, я, майор... і т. д.
Ж—кий сам розповідав мені всю цю сцену. Було, отже, і в цій п'яній, нісенітній, безладній людині людське почуття. Взявши до уваги його поняття й розвиток, можна було такий вчинок вважати майже за великодушний. А втім, п'яний стан, може, багато тому сприяв.
Мрія його не здійснилася: він не одружився, хоч зовсім уже вирішив був, коли скінчили опоряджати його квартиру. Замість одруження він потрапив під
ним. Робота тривала цілий
суд, і йому велено було подати у відставку. Тут уже й усі старі гріхи йому приплели. Колись у цьому місті він був, пам'ятається, городничим... Удар упав на нього несподівано. В острозі непомірно зраділи із звістки. Це було свято, торжество! Майор, кажуть, розвів реви, мов стара баба, й обливався слізьми. Та нічого не вдієш. Він вийшов у відставку, пару сірих продав, а далі й усе майно і навіть зубожів. Ми зустрічали його потім у цивільному, приношеному сюртуку, в кашкеті з >кокардочкою. Він злісно дивився на арештантів. Та всі чари його розвіялись, тільки-но скинув він мундир. У мундирі він був гроза, бог. У сюртуку він раптом став зовсім нічим і скидався на лакея. Дивно, як багато важить мундир у цих людей.
IX. ВТЕЧА
тяжких злочинців військового відомства, аж доки відкрили в Сибіру найтяжчі каторжні роботи. Отож для нас життя тривало по суті таке, як і перше: те саме утримання, та сама робота і майже ті самі порядки, тільки начальство змінилося и ускладнилося. Призначено було штаб-офіцера, командира роти, та ще чотирьох обер-офіцерів, які навперемінки чергували по острогу. Скасовано було також інвалідів; натомість встановлено дванадцять унтер-офіцерів і каптенармуса. Запроваджено поділ на десятки, запроваджено єфрейторів із самих арештантів, номінально, звичайно, і вже само собою Яким Якимович зараз же став єфрейтором. Уся ця нова установа й увесь острог з усіма його чинами та арештантами лишились по-давньому у віданні коменданта як вищого начальника. От і все, що сталося. Арештанти, зрозуміло, спочатку дуже хвилювались, міркували, вгадували й розкушували нових начальників; та коли побачили, що все по суті лишилося те саме, зараз же заспокоїлись, і життя наше пішло по-старому. Але головне те, що всі звільнилися від колишнього майора; всі наче відпочили й підбадьорились. Зник заляканий вигляд; кожен знав тепер, що при потребі міг поговорити з начальником, що невинного хіба помилково покарають замість винного. Навіть горілку продавали в нас так самісінько і на тих же засадах, як і перше, дарма що замість колишніх інвалідів настали унтер-офіцери. Ці унтер-офіцери були здебільшого люди порядні й тямущі, розуміли своє становище. Деякі з них, проте, виявляли попервах замір куражитися та, через недосвідченість, звісно, думали поводитися з арештантами, як із солдатами. Однак і ці скоро збагнули в чому річ. А декому, хто довго не брав утямки, довели вже суть справи самі арештанти. Бували досить гострі сутички: наприклад, спокусять, напоять унтер-офіцера, та тоді й доведуть до його свідомості, по-своєму звичайно, що він пив разом із ними, отже... Скінчилося тим, що унтер-офіцери байдуже дивилися або, краще, намагалися не дивитись, як проносять пузирі й продають горілку. Мало того: як і колишні інваліди, вони ходили на базар і приносили арештантам калачі, м'ясо і все інше, тобто таке, за що могли взятися без великого сорому. Навіщо це все так змінили, навіщо запровадили арештантську роту, цього вже я не знаю. Сталося це вже в останні роки моєї каторги. Але два роки ще мені судилося прожити за цих нових порядків...