геть із тіла піде. Повели мене; ведуть одну тисячу: "Пече!" — кричу; ведуть другу: ну, думаю, кінець мій іде, з розуму зовсім вибили, ноги підламуються; я геп об землю: очі в мене стали мертві, обличчя синє, духу нема, біля рота піна. Підійшов лікар: "Зараз, — каже, — вмре". Понесли мене в госпіталь, а я враз ожив. Так мене ще двічі потім виводили, і вже злостились вони, дуже на мене злостились, а я їх ще двічі обдурив; третю тисячу тільки одну пройшов, обмер, а як пішов четверту, то кожен удар, мов ножем по серцю, проходив, кожен удар за три удари йшов, так боляче били! Роз'ярилися на мене. Оця от паскудна остання тисяча (щоб її!..) усіх трьох перших варта була, і коли б не вмер я перед самим кінцем (всього палок двісті тільки зоставалось), забили б тут же на смерть, ну та й я не дав себе на поталу: знов обдурив і знов обмер; знову повірили, та й як не повірити, лікар вірить, так що на двохстах останніх, хоч з усієї злості били потім, так били, що іншим разом дві тисячі легше, та ні, носа втри, не забили, а чому не забили? А все тому ж, що змалку під батогом зростав. Тому й живий до сьогодні. Ох, били ж мене, били на моєму віку!" — додав він, кінчаючи розповідь, ніби в сумному роздумі, ніби силкуючись пригадати й перелічити, скільки разів його били. "Та ні, — додав він, уриваючи хвилинне мовчання, — і не перелічити, скільки били; та й де перелічити! Ліку такого не вистачить". Він глянув на мене й розсміявся, але так добродушно, що я сам не міг не усміхнутися на відповідь йому. "Знаєте, Олександре Петровичу, я ж і тепер, коли сон уночі бачу, то неодмінно — що мене б'ють: інших і снів у мене не буває". Він справді часто кричав ночами і кричав, бувало, на все горло, так що його зараз же розштовхували арештанти: "Ну, чого, чортяко, кричиш!" Був він чоловічина здоровий, невисокий на зріст, вертлявий і веселий, років сорока п'яти, жив з усіма добре, і хоч дуже полюбляв красти й дуже часто бував за це битий у нас, але хто ж у нас не прокрадався і хто ж у нас не бував битий за це?
Додам до цього одне: дивувався я завжди з тієї незвичайної добродушності, з тієї беззлобності, з якою розповідали всі ці биті про те, як їх били, та про тих, хто їх бив. Часто й найменшого відтінку злості чи ненависті не чулося в такій розповіді, яка іноді брала мене за серце і воно починало міцно й дуже стукати. А вони, бувало, розповідають і сміються, як діти. От М — цький,
наприклад, розповідав мені про своє покарання на тілі; він був не дворянин і пройшов п'ятсот. Я дізнався про це від інших і сам спитав його: чи правда цьому і як воно було? Він відповів якось коротко, немовби з якимсь внутрішнім болем, ніби силкуючись не дивитися на мене, і обличчя його почервоніло; за півхвилини він подивився на мене, і в очах його заблищав вогонь ненависті, а губи затрусились від обурення. Я відчув, що він ніколи не міг забути цієї сторінки із свого минулого. Але наші, майже всі (не ручуся, що не було винятків), дивилися на це зовсім інакше. Не може бути, думав я іноді, щоб вони вважали себе за цілком винних і вартих кари, особливо коли погрішили не проти своїх, а проти начальства. Більшість їх зовсім себе не винуватила. Я сказав уже, що докорів совісті я не помічав, навіть тоді, коли злочин учинено було проти свого ж товариства. А про злочини супроти начальства шкода й мови. Здавалося мені іноді, що в цьому останньому випадку був свій особливий, сказати б, якийсь практичний або, краще, фактичний погляд на справу. Бралася до уваги доля, невідпорність факту, і не те що обдумано якось, а так уже, несвідомо, наче віра яка-небудь. Арештант, наприклад, хоч і завжди схильний відчувати себе правим у злочинах проти начальства, так що саме питання про це для .нього немислиме, та все-таки він практично усвідомлював, що начальство дивиться на його злочин зовсім іншим поглядом, отже, він і мусить бути покараний, і квити. Тут боротьба обопільна. До того ж злочинець знає і не сумнівається, що його виправдав суд рідного йому середовища, його простолюду, котрий ніколи, він знову ж знає це, його остаточно не засудить, а здебільшого й зовсім виправдає, аби тільки гріх його був не супроти своїх, не супроти братів, не супроти свого ж рідного простолюду. Совість його спокійна, а совістю він і сильний, і не бентежиться морально, а це головне. Він ніби відчуває, що є на що спертися, і тому не ненавидить, а сприймає те, що з ним сталося, як факт неминучий, котрий не ним почався, не ним і кінчиться і довго-довго ще існуватиме серед раз поставленої, пасивної, але впертої боротьби. Який солдат ненавидить особисто турка, коли з ним воює, а турок же ріже його, коле, стріляє в нього. Втім, не всі розповіді були цілком уже спокійні й байдужі. Про поручика Жеребятникова, наприклад, розповідали навіть з деяким відтінком обурення, проте не дуже великого. З цим поручиком Жеребятни-
ковим я познайомився ще в перші часи мого лежання в лікарні, звичайно з арештантських розповідей. Згодом я побачив його якось і в натурі, коли він стояв у караулі в нас. Це був чолов'яга років під тридцять, високий на зріст, товстий, жирний, з рум'яними щоками, що позапливали жиром, з білими зубами й з ноздрьовським розкотистим сміхом. По обличчю його було видно, що ця людина задумується менш за всіх на світі. Він жагуче любив сікти й карати палками, коли, бувало, призначали його за екзекутора. Спішу додати, що на поручика Же-ребятникова я вже й тоді дивився як на потвору між своїми ж, та так дивилися на нього й самі арештанти. Були й крім нього, в старовину звичайно, в ту недавню старовину, про яку "перекази недавні, та віри їм не ймуть", були виконавці, що любили робити своє діло ретельно і старанно. Але здебільшого робилося це наївно й без особливого захоплення. А поручик був чимсь подібним до витонченого гастронома у виконавчій справі. Він любив, він пристрасно любив виконавчу майстерність і любив єдино для майстерності. Він зазнавав насолоди від неї і, як потріпаний у насолодах, злинялий патрицій часів Римської імперії, винаходив собі різні витонченості, різні протиприродності, щоб скільки-будь розворушити й приємно полоскотати свою заплилу жиром душу. Ось виводять арештанта карати. Жеребятников екзекутором; самий погляд на довгий вишикуваний ряд людей з товстими палками вже запалює його. Він самовдоволено обходить ряди й посилено підтверджує, щоб кожен виконував своє діло ретельно, сумлінно, а то... Та солдатики вже знали, що значить це а то. Аж ось приводять самого злочинця, і якщо він досі ще не знав Жеребятникова, якщо не чув ще про нього всіх тайнощів, то ось яку, наприклад, штуку той утинав із ним. (Звісно, це одна з сотні штучок; поручик був невичерпний у винаходах). Кожен арештант тієї хвилини, коли його оголяють, а руки прив'язують до прикладів рушниць, на яких таким чином тягнуть його потім унтер-офіцери через усю зелену вулицю,— кожен арештант, за загальним звичаєм, починає завжди в цю хвилину слізливим, жалібним голосом благати екзекутора, щоб карав легше і не посилював кару надмірною суворістю: "Ваше благородіє,— кричить нещасний,— помилуйте, будьте батьком рідним, заставте за себе вік бога благати, не згубіть, пожальтеся!" Жеребятников тільки, бувало, того й жде; зараз зупинить