халаті, а хустка зоставалась хіба що вогкенька. Так він-робив цілий тиждень. Це копітке, скнаристе збереження власної хустки на шкоду казенному халатові зовсім не викликало з боку хворих найменшого протесту, дарма що комусь із них же довелося б після нього надягти цей самий халат. Та наш простий люд аж до дивацтва не бридливий і не гидливий. А мене так і покоробило в ту хвилину, і я зараз же з огидою й цікавістю став мимохіть оглядати халат, що його допіру надяг. Тут я помітив, що він давно вже будив мою, ^багу своїм сильним запахом; він устиг уже нагрітися на мені і пах чимраз дужче ліками, пластирами і, як мені здавалося, якимсь гноєм, а це було й не диво, бо він з давнього-давна не сходив з пліч хворих. Може, полотняну підкладку на його спині коли й прали; але напевно не знаю. Зате тепер ця підкладка була просочена всіма можливими неприємними соками, примочками, водою, що пролилася з прорізаних мушок, тощо. До того ж дуже часто в арештантські палати прибували щойно покарані шпіцрутенами, із зраненими спинами; їх лікували примочками, отже, халат, що його надягали просто на мокру сорочку, ніяк не міг не псуватися: так усе на ньому й лишалося. І за весь час мій в острозі, за всі ці кілька років, як тільки траплялося мені бувати в госпіталі (а бував я частенько), я щоразу з боязкою недовірливістю надягав халат. Особливо ж не подобалась мені нужа, велика й надзвичайно жирна, що іноді траплялася в цих халатах. Арештанти з насолодою страчували її, так що коли під товстим, незграбним арештантським нігтем лусне, бувало, страчений звір, то аж на обличчі мисливця можна було бачити міру його задоволення. Дуже не полюбляли в нас також блощиць і так само, бувало, бралися іноді, якогось довгого, нудного зимового вечора, всією палатою нищити їх. І хоч у палаті, крім важкого запаху, зовні все було по змозі чисте, але внутрішньою, сказати б, підкладковою, чистотою в нас далеко не могли похвалитися. Хворі призвичаїлись до цього, ба навіть вважали, що так і треба, та й самі порядки до особливої чистощ, не нахиляли. Але про порядки я скажу згодом... . ".г,, Тільки-но Чекунов подав мені чай (мимохідь сказати, на палатній воді, котру приносили разом на цілу добу й котра якось надто швидко псувалася в нашому повітрі), відчинилися з деяким шумом двері, і за посилеас ним конвоєм ввели щойно покараного шпіцрутенами,
солдатика. Це було вперше, що я бачив покараного^ Згодом їх приводили часто, деяких навіть приносили? (занадто вже важко покараних)|, і щоразу це було за велику розвагу хворим. Зустрічали в нас такого звичайно з посилено суворим виразом облич і з якоюсь навіть дещо напруженою серйозністю, і Втім, прийом почасти залежав і від важливості злочину, отже, й від розміру кари. До дуже боляче битого й, за репутацією, великого злочинця ставилися з більшою повагою й з більшою увагою, ніж до якогось втікача-рекрутика, як отой, наприклад, котрого привели тепер. Але і в тому, і в тому випадку ні особливих жалів, анг будь-яких особливо дратівливих уваг не висловлювалося. Мовчки допомагали нещасному і ходили за ним, особливо якщо він не міг обійтися без допомоги. Фельдшери вже самі знали, що здають битого в досвідчені і вправні руки. Допомога звичайно полягала в частій і необхідній зміні змоченого в холодній воді простирала або сорочки, котрою одягали пошматовану спину, особливо якщо покараний сам уже неспроможний був порати себе, та, крім того, у вправному висмикуванні з болячок скалок, котрі часто лишаються в спині від зламаних об неї палок. Остання операція звичайно буває дуже неприємна хворому. Але взагалі мене завжди дивувала незвичайна стійкість, з якою покарані зносили біль. Багато я їх перебачив, іноді вже занадто битих, і майже жоден із них не стогнав! Тільки обличчя наче все зміниться, зблідне; очі горять; погляд неуважливий, турботний, губи трусяться, так що бідолаха навмисне, бувало, прикушує їх мало не до крові зубами. Солдатик, що ввійшов, був хлопець років двадцяти трьох, міцної, мускулястої будови, гарний на вроду, високий, стрункий, см^глотілий. Втім, спина його була добре пооббита. Згори до самого попере-ка все тіло його було оголене; на плечі його було накинуте мокре простирало, від якого він тремтів усіма членами, як у пропасниці, і години півтори ходив туди й сюди по палаті. Я вдивлявся в його обличчя: здавалося, він ні про що не думав цієї хвилини, дивився чудно й дико, побіжним поглядом, котрому, видимо, трудно було зупинитися на чомусь уважно. Мені здалося, щог він пильно подивився на мій чай. Чай був гарячий; пара йшла з чашки, а сердега змерз і тремтів, цокотячи зубом об зуб. Я запросив його випити. Він мовчки* Чл круто повернув до мене, узяв чашку, випив стс-^гчйпи без цукру, причому дуже квапився і якось
особливо намагався не дивитися на мене. Випивши все, він мовчки поставив чашку і, навіть не кивнувши мені головою, пішов знову снувати туди й сюди по палаті. Але йому було не до слів і не до кивань! Що ж до арештантів, то всі вони спочатку чомусь уникали всякої розмови з покараним рекрутиком; навпаки, допомігши йому спершу, вони мовби самі намагалися потім не звертати більше на нього ніякої уваги, можливо бажаючи дати йому якнайбільше спокою й не набридати йому жодними дальшими допитами та "співчуттями", з чого він, здається, був цілком вдоволений.
Тим часом смеркло, засвітили нічник. У декого з арештантів знайшлись навіть свої власні свічники, правда, в дуже небагатьох. Нарешті, вже після вечірніх відвідин лікаря, увійшов караульний унтер-офіцер, полічив усіх хворих, і палату замкнули, внісши в неї попереду нічний цебер... Я з подивом довідався, що цей цебер лишатиметься тут цілу ніч, хоча справжнє ретирадне місце було тут же в коридорі, всього тільки два кроки від дверей. Але такий був заведений порядок. Вдень арештанта ще випускали з палати, проте не більше як на одну хвилину; але вночі ні в якому разі. Арештантські палати не скидалися на звичайні, і хворий арештант навіть і в хворобі відбував свою кару. Хто перший запровадив цей порядок — не знаю; знаю тільки, що справжнього порядку в цьому не було ніякого та що ніколи вся марна суть формалістики не виявлялася яскравіше, як, скажімо, в цьому разі. Порядок цей ішов, звісно, не від лікарів. Кажу знову: арештанти не могли нахвалитися своїми лікарями, вважали їх за батьків, шанували їх. Кожен бачив від них собі ласку, чув добре слово, а арештант, знехтуваний всіма, цінував це, бо усвідомлював невдаваність і щирість цього доброго слова й цієї ласки. її могло й не бути; з лікарів би ніхто не спитав, якби вони поводилися інакше, тобто грубіше й нелюдяніше: отже, вони були добрі із справжнього людинолюбства. І вже, звісно, вони розуміли, що хворому, хоч би хто він був, чи арештант, чи ні, потрібне таке ж, наприклад, свіже повітря, як і кожному іншому хворому, навіть найвищого чину. Хворі в інших палатах, одужуючі, скажімо, могли вільно ходити коридорами, завдавати собі великий моціон, дихати повітрям не таким отруєним, як повітря палатне, сперте й завжди неодмінно сповнене задушними випарами. І страшно, й гидко уявити собі тепер, як Мусило