Я певен, що він навіть любив мене, і це мене дуже вражало. Чи мав він мене за недорослу, неповну людину,
а чи почував до мене той особливий жаль, який інстинктивно відчуває кожна сильна істота до іншої слабішої, а мене він визнав за таку... не знаю. І хоч усе це не перешкоджало йому мене обкрадати, але, я певен, і обкрадаючи, він жалів мене. "Ех! — може, думав він, запускаючи руку в моє добро.— Що ж це за людина, яка й за добро своє постояти не може!" Але за це якраз він, здається, й любив мене. Він мені сам сказав одного разу, якось ненароком, що я "занадто вже доброї душі людина" та що "такі вже ви прості, такі прості, що аж жаль бере. Тільки ви, Олександре Петровичу, не сприйміть за образу,— додав він через хвилину,— я ж бо від щирого серця сказав".
З такими людьми трапляється іноді в житті, що вони раптом різко й серйозно проявляються й визначаються в хвилини якоїсь крутої, загальної дії або перевороту і таким чином ураз розвивають повну діяльність. Вони не люди.слова і не можуть бути призвідцями й головними проводирями справи; але вони головні виконавці її й перші починають. Починають просто, без особливих покликів, та зате перші перескакують через головну перепону, не задумавшись, без страху, йдучи прямо на всі —ножі,— і всі кидаються за ними й ідуть сліпо, йдуть до найостаннішої стіни, де звичайно й накладають своїми головами. Я не вірю, щоб Петров добрим кінчив; він у якусь одну хвилину все разом скінчить, і якщо не пропав ще досі, то, виходить, випадок не трапився. А втім, хто знає? Може, й доживе до сивого волосу і спокійнісінько помре від старості, без цілі тиняючись туди й сюди. Але, мені здається, М. мав рацію, коли казав, що це була найрішучіша людина з усієї каторги.
VIII. РІШУЧІ ЛЮДИ. ЛУЧКА
Про рішучих важко сказати: на каторзі, як і скрізь, їх було небагато. На око, либонь, і страшна людина; розміркуєш, бувало, що розповідають про якогось там, і аж сахаєшся його. Якесь несвідоме почуття спочатку навіть змушувало мене обминати цих людей. Згодом я багато в чому змінив свій погляд навіть на найстрашніших убивць. Дехто й не вбив, та страшніший, ніж той, що за шість убивств прийшов. А про деякі злочини важко було скласти навіть найелементарніше уявлення: так
багато дивовижного було в них. Я саме тому це кажу, що в нас у простолюдді деякі'вбивства виникають з най-химерніших причин. Існує, наприклад, і навіть дуже часто подивується такий тип убивці: живе ця людина тихо й смирно. Доля гірка — терпить. Це, скажімо, селянин, дворак, міщанин, солдат. Раптом щось у нього зірвалося; він не витримав і загнав ножа в свого ворога й гнобителя. Тут ось і починається дивовижне: на час людина раптом вискакує з мірки. Першого він зарізав гнобителя, ворога; це хоч і злочин, та зрозумілий; туґ привід був; але потім він уже ріже й не ворогів, ріже кожного стрічного, ріже задля потіхи, за грубе слово, за' погляд, для чету або просто: "Геть з дороги, не попадайся, я йду!" Наче сп'яніє людина, наче в гарячковій маячні. Наче, перестрибнувши раз через заповітну для неї межу, вона вже починає милуватися з того, що нема для неї більше нічого святого; наче пориває її перестрибнути разом через усяку законність і владу й натішитись нічим не стримуваною і безмежною волею, натішитися цим завмиранням серця від жаху, бо неможливо, Щоб вона його сама ь собі не почувала. Знає вона до того ж, що жде її страшна кара. Все це, може, скидається на те відчуття:, коли Людина з високої вежі тягнеться в глибінь, яка під ногами, так що, врешті, й сама рада б кинутися вниз головою: швидше — й край! І трапляється це все з смирні-сінькими й непомітними до того людьми. Деякі з них у цьому чаду навіть хизуються собою. І що забитіший він був перше, то дужче пориває його тепер поферцюва-ти, нагнати страху. Він тішиться з цього страху, любить саму огиду, яку викликає в інших. Він напускає на себе якусь одчайдушність, і такий "одчайдушний" сам уже швидше жде кари, жде, щоб порішили його, бо, врешті, самому стає важко носити на собі цю напускну одчайдушність. Цікаво, що весь цей настрій, весь цей напуск триває якраз до ешафота, а далі як відріже: наче й справді цей строк якийсь формений, немовби визначений заздалегідь встановленими для того правилами. Тут людина раптом смиряється, знічується, на ганчірку якусь обертається. На ешафоті рюмсає — просить у народу прощення. Приходить до острогу, і дивишся: такий слинявий, такий сопливий, забитий навіть, що аж дивуєшся з нього: "Та невже це той самий, котрий зарізав п'ять-шість чоловік?"
Звичайно, деякі і в острозі не скоро смиряються. Все ще зберігається якийсь форс, якась хвалькуватість: ось,
мовляв, я не те, що ви думаєте; я "по шести душах". Але кінчає тим, що все-таки смиряється. Часом тільки потішить себе, згадуючи свій загонистий розмах, свою гульню, що була раз за його життя, коли він був "одчайдушним", і дуже любить, якщо тільки знайде простачка, з пристойною важністю перед ним поламатися, похвастати й розповісти йому свої подвиги, не даючи, проте, взнаки, що йому самому розповісти кортить. От, мовляв, яка я був людина!
І як витончено додержуються цієї самолюбної обережності, якою ліниво недбалою буває така розповідь! Яке досвідчене фатівство виявляється в тоні, в кожному слівці оповідача. І де цей люд вивчився!
Раз у ці перші дні, одного довгого вечора, тоскно й без діла лежачи на нарах, я прослухав одну з таких розповідей і з недосвідченості прийняв оповідача за якогось колосального, страшного злочинця, за нечуваний залізний характер, хоч водночас мало не підсміювався з Петрова. Темою розповіді було, як він, Лука Кузьмич, не для чогось іншого, як єдино для самої своєї втіхи, рішив одного майора. Цей Лука Кузьмич був той самий маленький, тоненький, з гостреньким носиком, молоденький арештантик нашої казарми, з хохлів, про котрого вже якось і згадував я. Був він, по суті, росіянин, а тільки народився на півдні, здається, двораком. У ньому справді було щось гостре, зарозуміле: "Мала пташка, та кігтик гострий". Але арештанти інстинктивно розкушують людину. Його дуже мало поважали або, як кажуть на каторзі: "йому дуже мало уважали". Він був жахливо самолюбний. Сидів він того вечора на нарах і шив сорочку. Шиття білизни було його ремеслом. Біля нього сидів тупий і обмежений арештант, але добрий і ласкавий, огрядний і високий, його сусіда на нарах, Кобилін. Лучка, живши в сусідстві, часто з ним сварився і взагалі поводився звисока, насмішкувато й деспотично, чого Кобилін через свою простодушність почасти й не помічав. Він плів вовняну панчоху й байдуже слухав Лучку. Той розповідав досить голосно й виразно. Йому хотілося, щоб усі його слухали, хоч і намагався, навпаки, удавати, що розповідає самому Кобиліну.