Коли ввечері, як скінчили пообідню роботу, я повернувся дб острогу, втомлений і змучений, страшна туга знов охопила мене. "Скільки тисяч таких днів ще попереду,— думав я,— все таких самих, все одних і тих самих!" Мовчки, вже смерком, блукав я один за казармами, вздовж огорожі, і раптом побачив нашого Шарика,
идо біг просто до мене. Шарик був наш осгрожний собака, так, як бувають ротні,, батарейні й ескадронні собаки. Він жив ув острозі з давнього-давна, нікому не належав, усіх вважав за хазяїв і годувався покиддю з кухні. Це був чималий собака, чорний ^ білими плямами, дворняга, не дуже старий, з розумними очима й з пухнастим хвостом. Ніхто ніколи не лащив його, ніхто не звертав на нього ніякої уваги. Ще першого дня я погладив його і з рук дав йому хліба. Коли я його гладив, він стояв смирно, ласкаво дивився на мене і на знак вдоволення тихо махав хвостом. Тепер, довго мене не бачивши,— мене, першого, хто за кілька років прилащив його,—" він бігав і шукав мене поміж усіма і, знайшовши, з скавучанням пустився мені устріч. Вже й не знаю, що зо мною сталося, але я кинувся цілувати його, я обняв його голову; він скочив мені передніми лапами на плечі й почав лизати мені обличчя. "Так ось друг, якого мені посилає доля!" — подумав я і щоразу потім, коли, в цей перший важкий і похмурий час, я повертався з роботи, то насамперед, не заходивши ще нікуди, я поспішав за казарми з Шариком, що скакав передо мною й скавучав з радощів, обхоплював його голову й цілував, цілував її, і якесь солодке, а разом і болюче почуття стискало мені серце. І пам'ятаю, мені аж приємно було думати, немовби хвалячись перед собою своєю ж мукою, що ось на всьому світі тільки й лишилася тепер для мене одна істота, яка любить мене, яка прив'язана до мене, мій друг, мій єдиний друг — мій вірний собака Шарик.
VII. НОВІ ЗНАЙОМСТВА. ПЕТРОВ
Але час минав, і я помалу-малу став обживатися. Щодень менше бентежили мене звичайні явища мого нового життя. Події, обстановка, люди — все якось притерлося до очей. Помиритися з цим життям було неможливо, але визнати його за доконаний факт давно вже був час. Усі непорозуміння, які ще лишилися в мені, я затаїв якнайглухіше всередині в себе. Я вже не никав по острогу сам не свій і не виявляв туги своєї. Дико цікаві погляди каторжних уже не спинялися на мені так часто, не стежили за мною з таким виробленим зухвальством. Я теж, видно, притерся до очей їм, з чого був дуже радий. По острогу я вже ходив як у себе дома, знав своє місце на нарах і навіть звик, видимо, до таких речей, що думав, поки й живий, до них не звикнути. Регулярно щотижня ходив голити половину своєї голови. Щосуботи, в шабашний час, нас викликали для цього, по черзі, з острогу до кордегардії (хто не поголиться, сам уже відповідав за себе), і там цирульники з батальйонів милили холодним милом наші голови й безжально скребли їх претупими бритвами, так що в мене й тепер навіть мороз обсипає шкіру, коли згадаю про це катування. А втім, незабаром знайшлися ліки. Яким Якимович по-"казав мені одного арештанта, військового розряду, який за копійку голив власною бритвою кого завгодно і тим промишляв. Багато хто з каторжних ходив до нього, щоб •уникнути казенних цирульників, а тим часом люди були не пестунчики. Нашого арештанта-цирульника звали майором,— чому — не знаю, і чим він міг нагадувати майора — теж не можу сказати. Тепер, коли пишу це, так і уявляється мені цей майор, високий, сухорлявий і мовчазний, досить дурнуватий, повсякчас заглиблений у своє заняття і неодмінно з ременем у руці, на якому він день і ніч направляв свою до неможливого сточену бритву і, здається, весь поринав у це заняття, вважаючи його, очевидно, за призначення всього свого життя. Справді, він був до краю вдоволений, коли бритва була хороша й коли хтось приходив поголитися: мило було в нього тепле, рука легка, гоління бархатне. Він, видимо, тішився й пишався своєю майстерністю і недбало приймав зароблену копійку, мовби й справді сила була в майстерності, а не в копійці. Боляче перепало А—ву від нашого плац-майора, коли він, фіскалячи тому на острог, згадав якось ім'я нашого острожного цирульника І необережно назвав його майором. Плац-майор розлютився й образився вкрай. "Та чи знаєш ти, падлюко, що таке майор! —— кричав він з піною на губах, по-свійському розправляючись з А—вим.— Тямиш ти, що таке майор! І раптом якась падлюка каторжний, і сміти звати його майором, мені в очі, в моїй присутності!.." Тільки А—в міг уживатися з такою людиною.
З самого першого дня мого життя в острозі я вже почав мріяти про волю. Вираховувати на тисячу ладів і способів, коли скінчаться мої острожні роки, стало моїм улюбленим заняттям. Я навіть і думати ні про що не міг інакше і певен, що так робить і кожен позбавлений на строк волі. Не знаю, чи думали, чи вираховували каторжні так, як я, але дивовижна легковажність їхніх на-
дій вразила мене з першого кроку. Надія в'язня, позбавленого волі — зовсім інша, ніж людини, що живе звичайним життям. Вільна людина, звісно, плекає надію (наприклад, на зміну долі, на здійснення якого-небудь заходу), але вона живе, вона ідіє; звичайне життя цілком захоплює її своїм коловоротом. Не те у в'язня. Тут, правда, теж життя — острожне, каторжне; та хоч би хто був каторжник, хоч би на який строк було його заслано, він рішуче, інстинктивно не може сприйняти своєї долі як чогось позитивного, остаточного, як частини справжнього життя. Кожен каторжник відчуває, що він не в себе дома, а. мовби в гостях. На двадцять років він дивиться, наче на два роки, і цілком певен, що й у п'ятдесят п'ять років, коли вийде з острогу, він буде такий самий молодець, як і тепер, у тридцять п'ять. "Поживемо ще!" — думає він і вперто жене від себе всі сумніви й інші досадні думки. Навіть заслані без строку, з особливого відділення, й ті розраховували іноді, що ось нема-нема, а раптом і прийде дозвіл із Пітера: "Переслати в Нерчинськ, в рудники, і призначити строки". Тоді гарно: по-перше, в Нерчинськ мало не півроку йти, а йти в партії куди краще, ніж бути в острозі. А потім кінчити в Нерчинську строк і тоді... І розраховує ж так часом сива людина!