— А то на твою голову дивитись?
— Та й голова ж у нього не своя, а подаянна,— зно-
ву встряв Лука.— її йому в ^юмені Христа ради подали, як з партією проходив.
— Що ти, Скуратов, майстерство, либонь, мав?
— Яке майстерство! Поводирем був, гаргосів водив, у них голиші тягав,— зауважив один із нахмурених,— ото й усе його майстерство. '
— Я таки й пробував був чоботи тачати,— відповів Скуратов, зовсім не помітивши ущипливого зауваження.— Усього одну пару й стачав.
— Що ж, купували?
— Атож, нарвався такий, що, видно, бога не боявся, батька-матері не шанував; покарав його господь,— купив.
Усі кругом Скуратова так і розляглися сміхом.
— Та потім іще раз робив, уже тут,— казав далі надзвичайно спокійно Скуратов.— Степанові Федоровичу Поморцеву, поручикові, пришви пришивав.
— Що ж він, вдоволений був?
— Ні, хлопці, невдоволений. На тисячу літ вилаяв та ще коліном піддав мені ззаду. Дуже вже у гніви зайшов. Ех, збрехало моє життя, збрехало каторжне!
Після того трохи згодом Акулинин муж у двір...
Несподівано розлягся він знову співом і зірвався притупувати напідскоки ногами.
— Ач, виродок! — пробурчав хохол, що йшов обіч мене, і з злісною зневагою скосив на нього очі.
— Нікчема! — зауважив інший рішучим і серйозним тоном.
Я ніяк не міг збагнути, за віщо на Скуратова сердяться, та й взагалі—чому до всіх веселих, як я вже встиг помітити за ці перші дні, ставляться неначе з деякою зневагою? Я вважав, що гнів хохла й інших особистий. Але він не був особистий, це був гнів за те, що в Скуратова не було витримки, не було суворого напускного вигляду власної гідності, яким до педантства була заражена вся каторга, одно слово, за те, що він був, за їх же висловом, "нікчема". Однак на веселих не на всіх сердились і не всіх так третирували, як Скуратова й інших до нього подібних. Хто як дозволяв поводитися з собою: людина добродушна й без витівок зараз же зазнавала зневаги. Мене аж вразило це. Проте були й серед веселих такі, що вміли й любили відгризнутися і спуску нікому не давали: тих змушені були пова-
жати. Тут же, в цій самій купці людей, був один із таких зубастих, а по суті превесела й премила людина, та з цього боку я пізнав його вже згодом, показний і рослявий чоловік, з великою бородавкою на щоці й з прекомічним виразом обличчя, досить, проте, вродливого й тямкого. Називали його піонером, бо він колись служив у піонерах; тепер же перебував ув особливому відділенні. Про нього мені ще доведеться говорити.
Втім, і не всі "серйозні" були такі експансивні, як обурений на веселість хохол. На каторзі було кілька чоловік, що важили на першість, на знання кожного діла, на дотепність, на характер, на розум. Багато хто з таких справді були люди розумні, з характером і таки досягали того, на що важили, тобто першості й неабиякого морального впливу на своїх товаришів. Поміж себе ці розумники часто бували великими ворогами — і кожен із них мав багато ненависників. На інших арештантів вони дивилися з гідністю і навіть з поблажливістю, сварок непотрібних не зчиняли, у начальства мали добру про себе думку, на роботах були ніби розпорядниками, і жоден із них не став би чіплятися, наприклад, за пісні; до таких дрібниць вони не принижували себе. Зо мною всі такі були надзвичайно ввічливі, протягом усієї каторги, проте не дуже заходили в мову; теж ніби з гідності. Про них так само доведеться поговорити докладніше.
Прийшли на берег. Унизу, на річці, стояла замерзла в воді стара барка, котру треба було ламати. По той бік річки синів степ; краєвид був похмурий і пустинний. Я сподівався, що так усі й кинуться до роботи, та про це й не думали. Деякі посідали на колодках, що валялися по берегу; майже всі повитягали з чобіт кисети з тамтешнім тютюном, який продавали на базарі в листі по три копійки за фунт, та куценькі талинові цибушки з маленькими дерев'яними люлечками-саморобками. Люльки закурилися; конвойні солдати обтягли нас цепом і з нудним виглядом узялися нас стерегти.
— І хто здогадався ламати цю барку? — промовив один ніби сам до себе, та ні до кого-таки й не звертаючись.— Трісок, чи що, схотілося?
— А хто нас не боїться, той і здогадався,— зауважив інший.
— Куди ото мужва суне? — помовчавши, спитав перший, не помітивши, звичайно, відповіді на попереднє запитання й показуючи .вдалину на юрбу селян, що вер-
вечкою пробиралися кудись по неходженому снігу. Всі ліниво обернулися в той бік і взялися знічев'я їх висміювати. Один із селян, останній!, ішов якось надзвичайно кумедно, розставивши руки й— схиливши набік голову в довгій селянській шапці, стрвпцем. Уся постать його цільно й ясно позначалася на білому снігу.
— Ач, братан Петрович, як урядився! — зауважив один, перекривляючи вимовою селян. Варто уваги, що арештанти взагалі дивилися на селян трохи звисока, хоч половина їх була з селян.
— А задній, хлопці, ходить, наче редьку садить.
— Це важкодум, у нього грошей багато,— докинув третій.
Всі засміялися, але якось теж ліниво, мовби знехотя. Тим часом підійшла калачниця, жвава й промітна молодичка.
У неї взяли калачів на поданий п'ятак і поділили тут же нарівно.
Парубок, що торгував ув острозі калачами, забрав десятків зо два й дуже засперечався, щоб виторгувати три, а не два калачі, як звичайно велося. Та калачниця не погоджувалась.
— Ну а того не даси?
— Чого ще?
— Та чого миші не їдять.
— А щоб тобі болячка в пуп! — вереснула молодичка й засміялась.
Нарешті прийшов і пристав над роботами, унтер-офіцер з ціпком.
— Гей ви, чого порозсідалися! Починати!
— Та що, Іване Матвійовичу, дайте загад,— промовив один з "начальникуючих", поволі зводячись з місця.
— Чому там, на розводці, не казали? Барку розтаскай, от тобі й загад.
Сяк-так підвелися, нарешті, й зійшли до річки, ледве тягнучи ноги. В юрбі зараз же з'явилися й "розпорядники", принаймні на словах. Виявилось, що барки не слід було рубати даремно, а треба було по змозі зберегти дерево і особливо поперечні кокори, прибиті по всій довжині своїй до дна барки тиблями,— робота довга й нудна.
— От треба б понайперше відтягти оце бервенце. Берись-но, хлопці! — мовив один зовсім не розпорядник і не начальникуючий, а просто чорнороб, безсловесний і тихий чоловік, що досі мовчав, і, нагнувшись, обхопив