— Слухай, Алею,— сказав я йому одного разу,— чом ти не вивчишся читати й писати по-російському? Знаєш, як це може колись здатися тобі тут, у Сибіру?
— Дуже хочу. Та в кого вивчитись?
— Хіба мало тут письменних! Коли хочеш, я тебе вивчу?
— Ой вивчи, будь ласка! — і він аж підвівся на нарах та з благанням склав руки, дивлячись на мене.
Ми розпочали наступного ж вечора. В мене був російський переклад Нового завіту — книга, не заборонена в острозі. Без абетки, по самій цій книзі, Алей за кілька тижнів вивчився дуже добре читати. Місяців через три він уже цілком розумів книжну мову. Він навчався з запалом, з захватом.
Якось ми прочитали з ним усю нагірну проповідь. Я помітив, що деякі місця в ній він промовляв ніби з особливим почуттям.
Я спитав його, чи подобається йому те, що-він прочитав.
Він швидко глянув, і обличчя його зашарілось.
— Авжеж! — відповів він;—— Авжеж, Іса святий— пророк. Іса божі слова казав. Як гарно!
— Що ж тобі найбільше подобається?
— А де він каже: прощай, люби, не кривдь і ворогів люби. Ой як гарно він каже!
Він обернувся до братів, які прислухалися до нашої розмови, і з запалом став їм щось казати. Вони довго й серйозно розмовляли поміж себе і ствердно похитували головами. Потім з важно-прихильною, тобто суто мусульманською усмішкою (яку я так люблю і саме люблю важність цієї усмішки) звернулися до мене й підтвердили: що Іса був божий пророк і що він робив великі чуда; що він зробив із глини птаха, дмухнув на нього, і той полетів... та що й у них у книгах це написано. Кажучи це, вони були цілком певні, що роблять мені велику приємність, вихваляючи Icy, а Алей був аж щасливий, що брати його вирішили і схотіли зробити мені цю приємність.
Письмо в нас пішло теж надзвичайно успішно. Алей добув паперу (і не дозволив мені купити його за мої гроші), пер, чорнила і за яких два місяці вивчився чудово писати. Це навіть вразило його братів. Гордощам та задоволенню їхньому не було меж. Вони не знали, чим віддячити мені. На роботах, якщо нам траплялося працювати разом, вони навперебій допомагали мені і вважали це за щастя собі. Я вже не кажу про Алея. Він любив мене, можливо так само, як і братів. Ніколи не забуду, як він виходив з острогу. Він відвів мене за казарму і там кинувся мені на шию й заплакав. Ніколи перше він не цілував мене й не плакав. "Ти для мене стільки зробив, стільки зробив,— казав він,— що батько мій, мати мені б стільки не зробили: ти мене людиною зробив, бог заплатить тобі, а я тебе ніколи не забуду..."
Де-то, де-то тепер мій добрий, милий, милий Алей!..
Крім черкесів, у казармах наших була ще ціла купка поляків, що становили зовсім окрему сім'ю, яка не водилася з іншими арештантами. Я сказав уже, що за їхню відокремленість, їхню ненависть до каторжних росіян їх своєю чергою ненавиділи всі. Це були натури змучені, хворі; їх було чоловік шість. Деякі з них були люди освічені; про них я говоритиму окремо й докладно згодом. У них же я іноді, в останні роки мого життя в острозі, діставав деякі книжки. Перша книжка, яку я прочитав, справила на мене сильне, дивне, особливе враження. Про ці враження я коли-небудь скажу окремо. Для мене вони надто цікаві, і я певен, що багато кому будуть вони зов-
сім незрозумілі. Не переживши, не можна судити про деякі речі. Скажу одне: моральні страждання тяжчі за всі муки фізичні. Простолюдин, потрапляючи на каторгу, приходить у своє товариство, може, навіть ще в більш розвинене. Він утратив, звичайно, багато — батьківщину, родину, все, але оточення його лишається те саме. Людина освічена, що за законом дістає однакову кару з простолюдином, часто втрачає незрівнянно більше за,нього. Вона мусить задушити в собі всі свої потреби, всі звички; перейти в оточення для неї недостатнє, мусить привчитися дихати не тим повітрям... Це,— риба, витягнута з води на пісок... І часто однакова для всіх за законом кара обертається для неї на тяжчу вдесятеро. Це істина... навіть коли б ішлося про самі матеріальні звички, якими треба пожертвувати.
Але поляки становили окрему цілісну купку. їх було шестеро, і вони були вкупі. З усіх каторжних нашої казарми вони любили самого тільки жида, і, може, єдино через те, що він їх розважав. А втім, нашого жидка любили навіть і інші арештанти, хоч геть усі без винятку глузували з нього. Він був у нас один, і я й тепер не можу згадати про нього без сміху. Щоразу, як я дивився на.нього, мені завсіди спадав на думку Гоголів жидок Янкель, із "Тараса Бульби", котрий, роздягнувшись, щоб іти на ніч із своєю жидівкою до якоїсь шафи, враз страшенно став скидатися на курча. Ісай Хомич, наш жидок, був нестеменнісінько як те обскубане курча. Він був уже немолодий, років під п'ятдесят, маленький на зріст і слабосилий, хитренький і водночас зовсім дурний. Він був зухвалий і зарозумілий і разом із тим страшенний боягуз. Весь він був у якихось зморшках, і на лобі й на щоках його були тавра, накладені йому на ешафоті. Я ніяк не міг збагнути, як міг він витримати шістдесят канчуків. Прийшов він до нас обвинувачений в убивстві. В нього був схований рецепт, котрий йому доставили від лікаря його жидки зараз же після ешафота. За цим рецептом можна було дістати таку мазь, що від неї тижнів за два могли зійти його тавра. Вжити цієї мазі в острозі він не смів і очікував кінця своєї дванадцятирічної каторги, після якої, вийшовши на поселення, намірявся неодмінно скористуватися рецептом. "А то не мозна буде зенитися,— сказав він мені якось,— а я неодмінно хоцу зенитися". Ми з ним були великі друзі. Він завсіди бував у чудовому настрої. На каторзі жилося ..йому легко; він був ювелір, був завалений роботою
з міста, де не було ювеліра, і в такий спосіб звільнився від важких робіт. Звісно, він був одночасно лихвар і всій каторзі давав під проценти та застави гроші. Він прийшов на каторгу перше, ніж я, і один із поляків докладно описував мені його прибуття. Це прекумедна історія, яку я розповім згодом; про Ісая Хомича я говоритиму ще не раз.
Інший люд у нашій казармі був: чотири старообряд-
ських слобід; два-три малороси, похмурі люди; молоденький каторжний, з тоненьким личком і з тоненьким носиком, років двадцяти трьох, який убив уже вісім душ; купка фальшивих монетників, з них один — потішник усієї нашої казарми; і, нарешті, кілька похмурих і понурих осіб, голених і спотворених, мовчазних і заздрісних, що з ненавистю дивилися спідлоба круг себе й намірялися так дивитися, хмуритися, мовчати й ненависничати ще довгі роки,— весь час своєї каторги. Все це тільки майнуло перед мене того першого, безрадісного вечора мого нового життя,— майнуло серед диму й кіптяви, серед лайок і невимовного цинізму, в мефітичному повітрі, при брязкові кайданів, серед прокльонів та безсоромного реготу. Я ліг на голих нарах, поклавши в голови свій одяг (подушки в мене ще не було), накрився кожухом, але довго не міг заснути, хоч і був весь змучений і зламаний від усіх страхітливих і несподіваних вражень цього першого дня. Та нове життя моє щойно тільки починалося. Багато чого ждало ще мене попереду, про що я ніколи не думав, про що й не гадав...