IV. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ
Почалася остання перевірка. Після цієї перевірки замикали казарми, кожну осібним замком, і арештанти лишалися замкнені аж до світу.
Перевірку провадив унтер-офіцер з двома солдатами. Для цього арештантів шикували часом надворі, і приходив караульний офіцер. Але частіше всю цю церемонію відбували хатнім способом: перевіряли по казармах. Так було й тепер. Перевіряльники часто помилялись, збивалися
з ліку, ішли і знов поверталися. Нарешті, сердешні караульні долічилися до бажаного числа й замкнули казарму. В ній містилося чоловік до тридцяти арештантів, збитих досить тісно на нарах. Спати було ще рано. Кожен, очевидно, мусив щось робити.
З начальства в казармі лишався тільки сам інвалід, про якого я вже згадував раніше. В кожній казармі був також старший з арештантів, якого призначав сам плац-майор, за гарну, зрозуміло, поведінку. Дуже часто траплялося, що й старші попадалися на серйозних вчинках; —тоді їх сікли, негайно розжалували в молодші і заміняли іншими. В нашій казармі старшим був Яким Якимович, котрий, на мій подив, не раз покрикував на арештантів. Арештанти відповідали йому звичайно глузуванням. Інвалід був розумніший за нього і ні до чого не втручався, а якщо й траплялося йому коли порушити язиком, то не більше як з пристойності, для годиться. Він мовчки сидів на своїй койці й шив чоботи. Арештанти майже зовсім на нього не зважали.
Цього першого дня мого острожного часу я зробив одне спостереження і згодом пересвідчився, що воно правдиве. А саме: що всі неарештанти,'хоч би хто вони були, починаючи з тих, хто мав безпосередній зв'язок з арештантами, як-от: конвойних, караульних солдатів, і до всіх взагалі, хоч чимось причетних до каторжного побуту,— якось перебільшено дивляться на арештантів. Наче вони кожну мить стурбовано чекають, що арештант ні-ні та й кинеться на когось із них з ножем. Але що особливо варте уваги — самі арештанти усвідомлювали, що їх бояться, і це, видимо, надавало їм чогось подібного до куражу. А тим часом найкращий начальник для арештантів буває саме той, що їх не боїться. Та й взагалі, невважаючи на кураж, самим арештантам багато приємніше, коли до них мають довіру. Цим їх можна навіть привернути до себе. За моє острожне життя траплялося, хоч і надзвичайно рідко, що хтось із начальства заходив до острогу без конвою. Треба було бачити, як це вражало арештантів, і вражало з гарного боку. Такий безстрашний відвідувач усякчас викликав до себе повагу, і коли б навіть справді могло статися щось погане, то при ньому воно б не сталося. Страх перед арештантами існує всюди, де тільки є арештанти, і, далебі, не знаю, з чого власне він виникає. Деяка підстава для нього, звісно, є, починаючи від зовнішнього вигляду арештанта, визнаного розбійника; крім того, кр^кед,
хто підходить до каторги, почуває, що вся ця купа людей зібралася тут не своєю охотою та що ніякими заходами живої людини не можна 'Зробити трупом: вона лишиться з почуттями, з жадобою помсти й життя, з пристрастями й з потребами вдовольнити їх. Та все ж я цілком певен, що боятися арештантів нема чого. Не так легко й не так скоро кидається людина з ножем на іншу людину. Одно слово, якщо й можлива небезпека, якщо вона й буває коли, то такі нещасні випадки дуже нечасті, і можна просто зробити висновок, що вона незначна. Зрозуміло, я кажу тепер тільки про арештантів рішених, серед котрих є навіть багато таких, які раді, що добулися, нарешті, до острогу (таке гарне буває іноді життя нове!), отже, схильні жити спокійно й мирно; та, крім того, й справді неспокійним з-поміж своїх самі не дадуть багато куражитися. Кожен каторжний, хоч який сміливий та зухвалий, боїться всього на каторзі. А підсудний арештант — інша річ. Цей справді здатен кинутися на сторонню людину так, ні за що, єдино тому, скажімо, що він завтра мусить виходити на кару; а якщо затіється нова справа, то відсунеться, отже, й кара. Тут є причина, мета нападу: це — "змінити свою долю" за всяку ціну і якнайшвидше. Я навіть знаю один такий дивний психологічний випадок.
У нас в острозі, у військовому розряді, був один арештант, з солдатиків, не позбавлений громадянських прав, засуджений років на два в острог, страшенний фанфарон і неабиякий боягуз. Взагалі фанфаронство та боягузтво подивуються в російському солдаті надзвичайно рідко. Наш солдат виглядає завсіди таким занятим, що хоч би й хотів, то йому не було б часу фанфаронити. Але коли вже він фанфарон, то мало не завжди гультяй і боягуз. Дутов (прізвище арештанта) відбув, нарешті, свій коротенький строк і вийшов знову в лінійний батальйон. Та що всі подібні до нього, послані в острог на виправлення, в ньому остаточно розбещуються, то й трапляється звичайно так, що, побувши на волі щонайбільше два-три тижні, вони знов ідуть під суд і повертаються до острогу назад, тільки вже не на два чи на три роки, а в "постійний" розряд на п'ятнадцять або на двадцять років. Так і сталося. Тижнів за три по виході з острогу Дутов украв з-під замка; поверх того нагрубіянив і на-шурубурив. його віддали під суд і засудили до суворого покарання. Перелякавшись наступної кари до неможли-<вості, до останньої міри, як найжалюгідніший боягуз,
він напередодні того дня, коли мали прогнати його крізь стрій, кинувся з ножем на караульного офіцера, що увійшов до арештантської кімнати. Він, звісно, дуже добре розумів, що таким вчинком надзвичайно посилить свій вирок і строк каторжної роботи. Та розрахунок був саме той, що цим хоч на кілька днів, хоч на кілька годин віддалить страшну хвилину кари! Він такий був боягуз, що, кинувшись з ножем, навіть не поранив офіцера, а зробив усе для проформи, тільки на те, щоб виник новий •злочин, за який би його знову судили.
Хвилина перед карою, зрозуміло, жахлива для присудженого до кари, і мені за кілька років довелося бачити чимало підсудних напередодні фатального для них дня. Звичайно я зустрічався з підсудними арештантами в госпіталі, в арештантських палатах, коли лежав хворий, а це траплялося частенько. Всі арештанти по всій Росії знають, що найжалісливіші до них люди — лікарі. Вони ніколи не роблять між арештантами різниці, як мимохіть роблять майже всі сторонні, опріч хіба самого тільки простого народу. Той ніколи не корить арештанта за його злочин, хоч би який жахливий він був, і прощає йому все за кару, яку він витерпів, і взагалі за нещастя. Недурно ж весь народ по всій Росії називає злочин нещастям, а злочинців нещасними. Це глибоко знаменне визначення. Воно тим важливіше, що зроблено його несвідомо, інстинктивно. А лікарі — багато коли справжній захисток для арештантів, особливо для підсудних, яких тримають у тяжчих умовах, ніж рішених... І от підсудний, вирахувавши, коли ймовірно настане жахливий для нього день, часто йде до госпіталю, бажаючи хоч скіль-ки-будь віддалити тяжку хвилину. Коли ж він виписується назад, майже певно знаючи, що фатальний день завтра, то мало не завсіди буває сильно схвильований. Деякі намагаються з самолюбства приховати свої почуття, але невправний, напускний кураж не обдурює їхніх товаришів. Усі розуміють, що діється, і мовчать з людинолюбства. Я знав одного арештанта, молодого чоловіка, вбивцю, з солдатів, засудженого на повне число палок. Він так спав з духу, що напередодні кари вирішив випити кришку горілки, настоявши її на табаці. До речі: горілка усякчас буває в підсудного арештанта перед карою. її проносять ще задовго до строку, добувають за великі гроші, і підсудний швидше півроку відмовлятиме собі найнеобхіднішого, але збере потрібну суму на чверть штофа горілки, щоб випити її за чверть