Але це я вже знав. Мені особливо хотілося розпитати про нашого майора. Яким Якимович не крився, і, пам'ятаю, враження моє було не зовсім приємне.
Та мені судилося ще два роки прожити під його начальникуванням. Усе, що розповів мені про нього Яким Якимович, як виявилося, була цілковита правда; різниця тільки та, що враження дійсності завсіди дужчі, ніж враження від простої розповіді. Страшна була ця людина саме тому, що така людина була начальником, майже необмеженим, над двомастами душ. Сам він був, власне, тільки безладна й лиха людина, та й годі. На арештантів він дивився як на своїх природних ворогів, і це була перша й головна його помилка. Він справді мав деякі здібності, але все, навіть і гарне, виступало в ньому в такому спотвореному вигляді. Нестриманий, лихий, він вдирався часом в острог навіть ночами, і якщо помічав, що арештант спить на лівому боці або навзнак, то ранком його карав: "Спи, мовляв, на правому боці, як я наказав". В острозі його ненавиділи й боялися, мов чуми. Обличчя в нього було багрове, злісне. Всі знали, що він був цілком у руках свого денщика, Федьки. А любив він йад усе свого пуделя Трезорку і мало не збожеволів з горя, коли Трезорка захворів. Кажуть, що він ридав над ним, як над рідним сином; прогнав одного ветеринара і, своїм звичаєм, мало не побився з ним, та, почувши від Федьки, що в острозі є арештант, ветеринар-самоук, який лікував дуже вдало, негайно покликав його.
— Виручи! Озолочу тебе, вилікуй Трезорку! — закричав він арештантові.
Це був мужйк-сибіряк, хитрий, розумний, таки дуже вправний ветеринар, але цілком мужичок.
— Дивлюся я на Трезорку,— розповідав він потім арештантам, проте багато згодом після свого візиту до майора, коли вже всю подію було забуто,— дивлюся: лежить пес на дивані, на білій подушці; і бачу ж, що запалення, що треба б кров пустити, і одужав би пес, єй-єй, правда! та думаю сам собі: "А що як не вилікую, як здохне?" "Ні,— кажу,— ваше високоблагородіє, запізно покликали; коли б учора або позавчора об цій же порі, то вилікував би пса; а тепер не можу, не вилікую..."
Так і загинув Трезорка.
Мені розповідали докладно, як хотіли вбити нашого майора. Був ув острозі один арештант. Він жив у нас уже кілька років і визначався своєю лагідною поведінкою. Помічали також, що він майже ні з ким ніколи не розмовляв. Його так і вважали за якогось юродивого. Він був письменний і цілий останній рік усе читав біблію, читав і вдень і вночі. Коли всі засинали, він підводився опівночі, запалював воскову церковну свічку, вилазив на піч, розгортав книгу й читав до ранку. Одного дня він пішов і заявив унтер-офіцерові, що не хоче йти на роботу. Доповіли майорові, той скипів і прискакав негайно сам. Арештант кинувся на нього з приготованою заздалегідь цеглиною, але промахнувся. Його схопили, судили й покарали. Все подіялося дуже швидко. За три дні він помер у лікарні. Вмираючи, він казав, що не мав ні на кого зла, а тільки хотів постраждати. Він, проте, не належав до жодної розкольницької секти. В острозі згадували про нього з повагою.
Нарешті мене перекували.': Тим часом до майстерні прийшли одна по одній кілька калачниць. Деякі були зовсім маленькі дівчатка. До дійшлого віку вони ходили звичайно з калачами; матері пекли, а вони продавали. Дійшовши віку, вони й далі ходили, але вже без калачів; так майже завсіди велося. Були й не дівчатка. Калач коштував шага, і арештанти майже всі їх розкуповували.
Я помітив одного арештанта, столяра, вже сивенького, але рум'яного, що з усмішкою загравав з калачницями. Перед їх приходом він щойно намотав на шию червоненьку кумачеву хусточку. Одна товста й зовсім ряба молодичка поставила на його верстат свій лоток. Між ними зайшла розмова.
— Чого ж ви вчора не приходили туди? — заговорив арештант з самовдоволеною усмішечкою.
— Оце! Я прийшла, а вас лизень злизав,— відповіла жвава молодичка.
— Нас викликали, а то б ми неодмінно були при місці... А до мене позавчора всі ваші приходили.
— Хто та хто?
— Мар'яшка приходила, Хаврошка приходила, Че-кунда приходила, Двогрошева приходила...
— Це що ж? — спитав я Якима Якимовича.— Невже?
— Буває,— відповів він, скромно спустивши очі, бо був людина надзвичайно цнотлива.
Звісно, це бувало, тільки дуже рідко й з величезними труднощами. Взагалі було більше охочих, скажімо, хоч випити, аніж на таку справу, попри весь природний тягар вимушеного життя. До жінок важко було добутися. Треба було вибирати час, місце, умовлятися, призначати побачення, шукати самотини, що було особливо важко, схиляти конвойних, а це було ще важче, і взагалі витрачати прірву грошей, відносно кажучи. Та все ж згодом мені вдавалося часом бувати свідком і любовних сцен. Одного разу, пам'ятаю, влітку були ми втрьох у якомусь сараї на березі Іртиша і протоплювали якусь обпалювальну грубку; конвойні були добрі. Нарешті з'явилися дві "суфлери", як звуть їх арештанти.
— Ну, чого так засиділись? Либонь, у Звіркових? — зустрів їх арештант, що до нього вони прийшли й що давно вже їх ждав.
— Я засиділась? Та ондечки сорока на кілку довше посиділа, ніж я в них,— весело відповіла дівиця. ; '
Це була найбрудніша в світі дівиця. Вона ото й звалася Чекунда. З нею разом прийшла Двогрошева. Ця вже була поза всяким описом.
— І з вами давно не бачились,— казав зальотник, звертаючись до Двогрошевої,— що це ви наче схудли?
— А можливо. Перше я куди товста була, а тепер — от наче голку проковтнула.
— Все по солдатиках?
— Ні, це вже вам про нас лихі люди наклепали; а втім, що ж? Хоч без реберця ходити, та солдатика любити!
— А ви їх киньте, а нас любіть; у нас гроші є... На довершення картини уявіть собі цього зальотника
голеного, в кайданах, смугастого й під конвоєм.
Я попрощався з Якимом Якимовичем і, довідавшись, що мені можна повернутися до острогу, узяв конвойного й пішов додому. Люди вже сходилися. Найперші повертаються з роботи ті, що працюють на загад. Єдиний засіб примусити арештанта працювати старанно, це — дати йому загад. Часом загади дають величезні, і все ж їх кінчають удвічі швидше, ніж коли б примусили працювати аж до обіднього барабана. Скінчивши загад, арештант безборонно йшов додому, і вже ніхто його не спиняв.