Прокидаюсь од внутрішнього штовхана і швидко сідаю. Мені здається, що хтось голосно, трівожно подзвонив.
— Що вам? — злякано питає Шапочка, теж підводячися з фотеля.
— Дзвонили, здається?
— Ні, я нічого не чула.
Навколо тиша, з вулиці ні згуку.
— Яка година?
Дивлюсь на годинника: чотирі хвилини по четвертій. Я думаю, що він зупинився і прикладаю до вуха, — йде.
— Чудно! Яка година?
— Хутко, мабуть, ранок, — тихо каже Шапочка.
— І ви нікуди не ходили?
— Ні.
— Через що?…
— Я… ждала, що ви прокинетесь.
Лице синяво-бліде, вимучене, тепер уже не дитяче.
Я встаю й починаю ходити по хаті.
— Я, власне, прийшла до вас учора, щоб попрощатись, — раптом тихо каже вона. — Але ви заснули…
— Попрощатись?
— Я хотіла виїхати з Київа.
— Через що?
— Щоб не перешкаджати вам і… не мучити. Я думала, що ви не можете перемогти себе, і що це завсіди буде стояти нам на перешкоді. Ви мучились би, й у нас нічого не вийшло б. Того життя, яке ми хотіли… утворить. І я хотіла виїхати.
— А тепер?
— А тепер?… Що ж тепер їхать? Тепер я вже нічого не знаю. Це таке все страшне й… Я омертвіла. Вибачте, я дуже втомлена. Можна мені лягти?
— Ох, простіть, ради Бога!
Я кидаюсь будити Миколу, й, не вважаючи на протести Шапочки, ми робимо їй справжню постіль на канапі. Коли Микола виходить, я цілую руку Шапочці, прощаюсь, і ще раз питаю:
— Так тепер не поїдете?
І вона ще раз одповідає:
— Що ж тепер їхать?
— — — —
Біля десятої ранку ми з Шапочкою їдемо до Клавдії. Шапочка підожде на вулиці, а я ввійду, довідаюсь, і вийду їй сказати. Мені доведеться, мабуть, лишитись, а вона, поїде додому. Про вчорашнє ми не балакаємо, але я почуваю, що вона приняла все те, й тепер ми йтимемо разом.
Коли ми висідаємо з саней, і я вже хочу йти в вестібюль будинку, Шапочка зупиняє мене, дуже хвилюється, хоче щось сказать і, нічого не сказавши, тільки легенько штовхає від себе.
Перед дверима Клавдиної кватири я так слабну, що машинально притримую рукою серце, яке ніби зсувається ввесь час униз. Мені здається, що я не зможу подзвонити. І тут же зразу шарпаю за ручку. За дверима розкочується заливчате дзеленчання дзвоника, й зараз же хтось біжить по коридорі.
На порозі стоїть Ольга Петрівна з зляканим обличчям. Побачивши мене, вона здивовано, з полегченням скрикує:
— Це ви? Ой, Господи, я думала, пожежа, поліція! Чого ви такий? Що сталось?…
Я з непорозумінням дивлюсь на неї. Мене до такої міри вражають її слова, тон, увесь вигляд її, що я стою перед дверима й мовчу.
— Та що з вами?!.. Якове Василевичу!.. — лякається вона. — Входьте ж, ради Бога! Що сталось?
— Як Міка?
— Нічого! — все більш та більш дивується вона. — Та входьте ж, холод іде!
Я машинально входжу. До нас біжить Клавдія, теж перелякана, похапцем поправляючи пенсне. Волосся їй розплетене й густою, гарною хвилею спадає на плечі й на груди.
— Що? Що таке?!
Я, почуваю, що на мене налягає смертельна туга й одчай, силкуюсь усміхнутись і кажу:
— Нічого не сталось! Я зайшов довідатись, як Міка. Він здоровий?
— Господи! — сміється Клавдія. — Здоровий, здоровий! Невеличкий нежить, трішки чхає, але температури нема, і взагалі нічого не бракує йому. Хочеш подивитись на його? Він не спить.
— Ні, дякую, я поспішаю в суд. Я тільки на хвилинку забіг довідатись. Дуже турбувався. Простіть! Потім…
Я мимрю ще щось і похапцем боком висуваюсь у двері, не прощаючись і не дивлячись на них. Хтось з них іще довго дивиться мені у слід й не скоро замикає двері.
— Зовсім здоровий… — кажу я, підходячи до Шапочки.
Вона не розуміє.
— Як здоровий?… Хто?
— Він! Зовсім здоровий! Легкий нежить тільки.
Ми мовчки йдемо вулицею кудись угору, я трохи попереду, вона позаду: розчавчені, знищені, осміяні.
— В Мопасана в оповіданню це легче виходило… — кажу я з усміхом. — О, ні!.. — раптом кричу я на всю вулицю і змахую палицею.
Шапочка злякано хапає мене за руку, але я вириваюсь і хочу повернути назад. Прохожі здивовано, вражено дивляться на нас.
— Якове Василевичу, залишіть! Схаменіться! — неголосно каже Шапочка, втримуючи мене за руку.
— Ні, пустіть! Пустіть, Шапочко! Я не можу. Я не можу так. Пустіть же!
— Добре, я пущу; добре, пострівайте тільки! Скажіть мені, що ви хочете зробити? Звощик! — гукає вона. — Пострівайте, не треба! Сідайте, проїдемо трохи! Сідайте ж, негарно, дивляться на нас!
Я до крови закушую губу й сідаю в сани.
— Прямо! — каже Шапочка візникові.
У мене в очах сліпий каламут; хочеться ричати й бити когось, бити кулаками в лице, в очі, топтати, гризти.
— Ні, я не можу, я мушу! Я!..
— Не треба, не треба, голубчику, не треба!.. — швидко-швидко гладить мою руку Шапочка й ховає її собі в муфту. І як-тільки я хочу говорити, вона ніжно, жалісно говорить "не треба, не треба", гладить мою руку, пригортається до мене. Це чудним способом утишує мене. І я потрохи зовсім отямлююсь.
Ми ще довго мовчки їздимо вулицями, й, нарешті, Шапочка зупиняє візника біля свого дому. Я не хочу йти до неї, але вона тим самим ніжним, невідступним голосом упрохує, й я скоряюсь.
— Ви не бійтесь, ви будете сидіти в мене. Я тільки скажу декілька слів Марусі, й нас ніхто не турбуватиме.
Мені соромно, боляче соромно. Чи розуміє це Шапочка, чи ні, але вона не заговорює до мене, не дивиться на мене й довго пише комусь листи. Чи тільки прикидається, що пише?
Мене вмить щось підкидає, й я схоплююсь.
— Я піду! Прощайте!
Шапочка в ту ж мить кидає свої писання, підбігає до мене й хапає за руку.
— Куди? Ну, куди ви? Не треба, милий, не треба!
— Пустіть, Шапочко! Пустіть! Тепер я піду. Я мушу рятувати свою казку.
— Яку казку? Голубчику, дорогий, ви хворі, не треба же! Це божевілля! Це не так треба! Будемо инакше. Любий, милий, не треба!
— Ні, Шапочко, не можу. Мушу. Так ми не можемо жити. І ви самі це добре знаєте. Я мушу хоч раз довести до краю. Инакше…
Я вириваю руку й виходжу.
— — — —
Я сиджу на бричці рівно й просто. По дорозі я обмірковую, що треба зробити. Клавдії хочеться, щоб я лишався на-самоті з дитиною. Не вважаючи на вчорашнє, вона й сьогодні піде гуляти. Коли ж сама не піде, треба неодмінно зробити так, щоб пішла. Потім треба "його" дуже розігріти й тоді підставити під кватирку. Коли вони мають гарячу воду, це добре. Зпочатку вкинути в гарячу воду, потім під кран водопроводу, а тоді вже під кватирку. Тримати треба довго й, коли можна, зробити продув.