Раптом вона стає навколішки переді мною, бере мою руку й, обнявши її обома своїми руками, притуляє до своїх грудей, майже біля горла. Сама мовчки крутить головою, коли я хочу підвести її, й уважно вдивляється в мене. Її лице за світлом; тільки очі, підняті догори, поблискують у тіні відбитим світлом лямпи.
— Розкажіть! — коротко, відривчасто й ледве чутно каже вона. Вона знає, де я був.
Не хвилюючись, майже спокійно розповідаю. В деяких місцях оповідання її руки потискують мою, й од цього я забуваю, про що кажу, й почуваю тільки її руки на своїй та її грудях, що рівно здіймаються; з'являється зараз же почування гарячої шкоринки, й я пам'ятаю тільки те, що переді мною стоїть на колінах Шапочка, близька до мене, рідна. Вона вже входить у моє життя, вже поділяє його.
І коли я оповідаю далі, нема в мене ні гніву, ні роздратовання на Клавдію Петрівну. Мені сумно за неї, жаль до болю, й хочеться зробити все, щоб їй було краще. Ці напухлі перісті шпалєри, тепле, вохке повітря крихітних кімнаток, наївні бідні плахти, листівні картки на стінах! І вона, самотня, з двома дітьми, безпорадна, непристосована до життя, на шиї в сестри, такої ж десь чудачки, як і сама Клавдія, без надій і перспектив у будучність! Що тут дивного, що вона, може, проти своєї волі, хотіла втримати мене цею дитиною?
Шапочка дужче притискує мою руку до грудей, немов показуючи, що нікому не віддасть мене. І зараз же, спустивши очі додолу, тихо каже:
— А… з ним як?
— Так, як я сказав. Звичайно, матеріяльно допомагатиму. Але не через те, що почуваю себе зобов'язаним. Коли б я в цьому вважав себе зобов'язаним, тоді й усе инше инакше було б. Просто з особистого чуття, співчуття до неї. Це найвірніще рішення питання.
Шапочка мовчить і дивиться мені на коліна. Я чую, що вона ще про щось хоче спитати.
— І ви… І невже ви зможете?
— Що саме?
— Віддати їй зовсім…
— А що ж я маю робити? Власне, я міг би ще запропонувати їй оддати його мені.
Я раптом помічаю, що ми обоє ввесь час уникаємо слова "дитина", "син". Це мене неприємно хвилює.
— Але ж я знаю, вона сина ні за що не віддасть. Одняти я не можу, я не законний батько, віднімуть і ще засудять за крадіж чужої дитини. Що ж іще? Жити з нею, як із жінкою?
Я усміхаюсь. Усміхаюсь так, як усміхнувся б, коли б мені запропонували стяти мою голову й жити далі в такому стані.
— Та ще тепер… — кажу я, нахиляючись до її голови.
Шапочка довгим, міцним потиском стискає мені руку і пригортається до неї щокою.
Я підводжу її й хочу притягти до себе, але Шапочка напів заплющує очі і крутить головою.
— Ні! — неголосно каже вона, і встає. — Не треба.
— Через що?
— Через те…
Я, не випускаючи її рук, дивлюсь угору на ледве схилене до мене серйозне, притихле й немов злякане лице, й нове, трівожне хвилювання закрадається, в мене.
— Шапочко, а коли… почнемо наше життя? Коли? Га?
Шапочка, ніби сподіваючися цього питання, тихо, рівно каже:
— Коли ви влаштуєте й перевірите з… тою.
— Що ж улаштовувати й перевіряти? Все перевірене.
— Ну, остаточно й зовсім.
— Добре! Значить, це питання кількох днів. Тоді почнемо? Так?
— Так! — дуже серйозно й ледве чутно відповідає Шапочка й помалу визволяє мою руку. — А тепер я піду додому. Ви не проводжайте мене! Я хочу побути сама. Добре?
Я проводжаю її тільки до вихідних дверей. Вона майже не відповідає на мій довгий потиск, тихо та привітно усміхається і сходить униз.
Я довго стою й дивлюсь, як спускається все нижче та нижче біла, дорога, тепер близька-близька Шапочка.
— — — —
Просто з суду я йду до Клавдії Петрівни.
Дерева в матово-срібному пухові инею. Днина імлиста, але соняшна, через те на небі, на місці сонця, стоїть величезне жовте коло. Мороз не мороз, а холод пронизуватий, уїдливий, вохкий. Я мерзну в шубі, але мені до-вподоби ця погода. От потягає димком багаття, десь за рогом вулиці гріються. Брязкітки бренькають на візничих конях глухо, меланхолійно; постаті й обриси предметів тануть у тумані.
А в Шапочки в кімнаті тепло, затишно. Вона сидить і вчить милі еспанські слова, часом прислухаючись до передпокою, чи не дзвонять.
Шапочко, дівчинко моя!
От двоє карапузиків, вимахуючи руками, біжать на сковзунках тротуаром, з страхом дивлячись на прохожих, боячись в'їхати їм у живіт. Треба з Шапочкою піти на сковзанку, тепер можна. Тепер усе можна!
Тополі білі, стрункі, як розмальовані морозом узори на шибках, у далині зливаються з туманом. Тепер друга година, на вечір імла розійдеться, небо стане червоне, як кавун. Обідати не буду; від Клавдії просто піду до Шапочки, а там Марія Пилипівна погодує мене. От-то роззявлять вони роти, як повезу, від них Шапочку!
А головне, треба з Клавдією по-доброму. І взагалі все тепер добре! Не розумію, — що я такого страшного знайшов у цьому всьому? Звичайнісінька ж собі історія!
Сходи сьогодні не видаються мені такими страшними. Пахне поганенько, то правда, але в цьому є щось студенське. І кватира суто-студенська, трошки вохкувата, брудненька й без претенсій.
Одчиняє якась панна з дуже грубими, червоними губами й вузенькими, як бритвою прорізаними, чорними оченятами. Вона в коротенькій шубці.
— Клавдія Петрівна дома?
— Дома, дома, прошу! Кла-аво, до тебе! Роздягайтесь, будь ласка! Ви, здається, вчора забули свої калоші? Я сестра Клавдії Петрівни. Дуже рада познайомитись. От сюди!.. Клаво!
На порозі першої кімнати з'являється Клава з розгубленою, змішаною усмішкою, яка нагадує мені той час, коли я приходив до неї ще до нашого зближення. Вона таксамо розгублювалась, хоч і чекала від самого ранку.
І тепер, очевидячки, вона чекала не сама, а з сестрою, яка метушиться, схвильовано, смішно тупкається навколо мене й наївно-пильно вдивляється в моє лице своїми вузенькими очима. Руки й ноги в неї великі, чоловічі, голос грубоватий, сама смуглява, як циганка. Правда, її грубі, випнуті губи швидче нагадують Муринку. Дуже до лиця їй було б кільце в ці губи.
— Ну, посидьте ви без мене, мені на лєкцію треба… — раптом заявляє вона і простягає мені руку. Я потискую її руку й бачу, що в неї надзвичайно гарна, добра, проміняста усмішка.
— Мила в вас сестра… — кажу я, коли Клавдія, замкнувши двері, вертається до мене.