Я находжу долі її листа, читаю адресу, потім напружено пригадую, що ще треба зробити. Ввесь час здається, що я вже думав про це, знав, та забув. Ага, так, — грошей!
Недалеко від дому Клавдії Петрівни я раптом злякано здригуюсь усередині: адже я зараз побачу мого сина! І теж, неначе я вже й про це думав, виразно в'являю собі голе, оранжево-червоне тільце з фіолетовими зігнутими пальчиками. Воно чогось вигинається, немов вириваючись із чиїхсь рук. Мій ляк переходить у напружене замішання, з якого я вже не виходжу до самого порогу Клавдиної кватири.
Ось вона, нарешті! Двері оббиті полупленою чорною цератою й повстиною. На сходах солонкувато-кислий запах газу, вохкости, бідноти. Дзвінок дротяний із держальцем, обмотаним папером. На саморобній картці, пришпиленій цвяшечками до церати, написано рукою: "Ольга Петрівна Любченко". Я з дивуванням думаю, що й Клавдія Петрівна теж колись звалася Любченко.
Обережно дзвоню. І коли чується згук дзвоника, подібний до дзвінкого, заливчастого гавкоту крихітної собачки, мені раптом приходить на думку: що ж я скажу їм, як триматимуся з ними?
Клацає замок, і двері відчиняються. На мене шугає спертим, теплим, парним повітрям, як із пральні. В півтемному, мініятюрному передпокою стоїть Клавдія Петрівна, рівно, злякано наставивши на мене скла пенсне. За її спиною на стіні висить лямпочка, і здається, що це від неї таке повітря.
Нічого не кажучи, не вітаючись, я входжу в передпокій з таким виглядом, ніби виходив на часинку. Це не передпокій, а вузенький, довгий коридорчик, у який виходить кілька дверей кімнат. З одних дверей падає на півтемну підлогу і стіну простокутна смуга світла. Звідти, мабуть, і вийшла Клавдія Петрівна. Я роздягаюсь, і мене вражає тиша в кімнаті. Я сподівався чогось иншого.
— Сюди!.. — пошепки каже Клавдія Петрівна, показуючи на перші двері.
Я мовчки відчиняю їх і входжу. Тут темно, тільки з коридора та трохи з сусідньої хати падає блідою смугою світло. Але двері туди зараз же хтось щільно зачиняє.
Клавдія Петрівна, хвилюючись і хапаючись, шукає сірників на столі, водячи, як сліпа, руками. Я мовчки запалюю свого сірника й подаю їй. Вона, таксамо хапаючись, бере і, щось про себе шопочучи, шукає лямпи, що стоїть на комоді.
Кімнатка маленька, вбогенька, з синювато-сірими шпалерами в рожевих, буйних квітках. Меблі простенькі, хисткі. І все покрите плахтами: і стіл, і канапка, і стіна, й підлога перед канапою та під столом. Ще дужче тхне пральнею.
Щоки Клавдії Петрівни знайомо палають цегляно-червоним рум'янцем. Вона, своїм звичаєм, уся в чорному; струнка і гнучка; ні трішки не змінилась, наче ми ніколи й не розлучались. На її шиї довгий ланцюжок із чорних баньок, подібних до чоток.
— Сідайте, будь ласка! — таксамо пошепки каже вона й одходить до столу.
Я сідаю на канапі, яка пищить і зараз же впивається в мене чимсь гострим. Клавдія Петрівна стоїть, неначе не насмілюючись сісти в моїй присутности, й міцно стискує руки.
Я схоплюю за дверима сусідньої кімнати шепотіння. Значить, там є ще багато людей. Та, може, ніякої дитини зовсім немає?
— Він спить? — голосно питаю я. І мій голос чудно виривається з шелестячої, шопочучої тиші.
Клавдія Петрівна лякається, і в ту ж мить хапливо, винувато каже:
— Так, спить!.. Але, коли ви хочете…
— Ні, потім! Там хто? — киваю я на сусідні двері.
— Нікого! Сестра та Костя. Вони можуть піти в кухню.
— Ні, почекайте!
Але в сю хвилину чути в тій кімнаті тихі кроки, що ніби прокрадаються, й потім рипучий, обережний голос із коридору.
— Клаво! Ми будемо в кухні!
Таксамо обережно й несміло риплять двері у кухню, й настає цілковита тиша. Клавдія Петрівна машинально прикладає долоні до щоки, як видно, робить зусилля щось сказати.
— Я… не… винна! — нарешті, шопоче вона, жалібно й розгублено усміхаючись. — Присягаюсь життям нашої дитини, я все хотіла…
— Я не обвинувачую, залишіть. Нічого не поможе.
Річ тепер не в її вині. Мене лякає та кімната, в яку я мушу зараз увійти. Як-тільки я переступлю за її поріг, трапиться щось таке, чого я повинен уникати всіма силами.
І тут же мене щось зразу підводить із канапки.
— Покажіть! — брутально, тоном наказу кажу я.
Клавдія Петрівна кидається в сусідню кімнату, обережно, беззгучно відчиняє двері й озирається на мене. Ми маємо вигляд злодіїв, що прокрадаються в чуже помешкання. Крізь напіврозчинені двері мені видко краєчок дитячого ліжка.
Рожевий, ніжний сутінок, тиша, злодійкуваті кроки, побожні рухи Клавдії Петрівни, загадкова непорушність білої закутаної, колиски.
Я мимохіть теж ступаю навшпиньках. І те, що я так іду, та ще, може, щось у моїй постаті, чи в лиці, надає тепер рухам Клавдії Петрівни більш певности, строгости. Вона робить мені знак підійти ближче і злегка підіймає покривало над ліжечком.
Підходжу й зазираю. Серед чогось білого невеличка, рожева, в долоню завбільшки пляма. На плямі невиразно вирисовується ротик і ніздрі. Пляма лежить зовсім непорушно, тихо. Я довго дивлюсь на неї, й, дивна річ, моя напруженість і підняття падають помітно. Нічого таємного, особливого, хвилюючого, — звичайне личко звичайної дитини. Я відходжу й сідаю на стілець біля стіни. Клавдія Петрівна спускає покривало й теж сідає.
Тепер я бачу, що рожеве світло йде від лямпи, обмотаної прозорим, рожевим папером. Але воно не в силі прикрасити бідности хатинки. Тут шпалери, навпаки, рожеві з синіми квітками. Подекуди папір одстав од стіни, роблячи міхурі, як на тілі від попечення. В кутку підозрілі, темні плями, — вохкість, мабуть. Занадто тепле, вохке, густе повітря. Ввесь час настирливо пахне білизною, милом і ще чимсь солодкавим, неприємним.
Я встаю, — мені більш нема чого тут робити. Клавдія Петрівна теж підводиться, наводить на мене скла пенсне й несміло питає:
— Ідете?
— Так, треба! От, Клавдіє Петрівно, тут поки-що на перші видатки… Треба б иншу кватиру і взагалі…
Я кладу куверту з грішми на стіл і виходжу в першу кімнату. Ступаю вже не навшпиньках. Клавдія Петрівна простує за мною й таксамо обережно та беззгучно зачиняє двері. Зупинившись біля порогу, вона притуляє голову до одвірка й починає зтиха плакати.