За університетом заходить величезне, розпалене сонце. Каміння тротуарів пече в підошви, асфальт угинається, неначе він з ґуми; листя акацій скрутилось у сухі, спіральні трубочки і кришиться під ногами, як шкаралупка з яйця. Чоловіки йдуть із капелюхами в руках, а пані навіть у холодку тримають розчинені парасольки. Шапочко, я вільний!
Суха спека викликає легкий, забезпечуючий піт. У тілі ніжні лінощі. Повітря густе, насичене спекою. Неначе йдеш дном теплого, прозорого моря. Чудово!
Сідаю на Бібіковськім Бульварі, проти університету. Сонце палає й кипить угорі в вершечках тополь. Там справжнє пекло, а тут — довгі тіні, дух политої вулиці, розпареного каміння.
Біля будочки з зельтерською водою, циґарками та садовиною, на синьовато-сірій скриньці, забравшись на ній з ногами, сидить парубчак літ п'ятнацяти й уминає кавуна. Кавун пречудесний, астраханський, крівавого коліру, з маленьким жовтим насінням, схожим на кузочок, і з морозцем у його ямочках. Бестія, так смачно їсть, що я почуваю в роті смак кавуна. Цей хлопчина нагадує мені малпу, яку я десь бачив. Вона сиділа таксамо з ногами на столі й їла ґранат, тримаючи його обома руками, й уважно, серйозно та бистро позираючи на публику, що оточувала її. Хлопець розбиває об коліно великий шматок кавуна і вгризається в його соковите, мокре м'ясо, роблячи ротом "хл-хл-хл", і теж серйозно, бистро поглядає на хлопчаків, що заздрісною купкою стоять тут же. Я завтра розкажу про його Шапочці.
Біля моїх ніг вовтузиться маленька, крихітна дівчинка у стоптаних черевичках, з голими, пухкими й рудявими від сонця колінками. Вона пихкає й малесенькою лопаткою насипає в бляшаний кухлик пісок. По дорозі пісок розсипається, й це затягає справу. Але в заклопотано-випнутій губці почувається непохитність.
Так, це добре, що операція вдалась… Дуже добре! Чудовий вечір!
Я обережно беру дівчинку за атласисту ручку й усміхаюсь до неї. Вона здивовано закочує до мене чорні оченята й деякий мент дивиться так, не зовсім виразно розуміючи звязок між лопаточкою, кухликом і цею великою волохатою рукою, яка спустилася звідкись згори. Потім вона визволяє свою ручку, забірає в оберемок лопатку, кухлик, притуляє їх до грудей і, похитуючись, біжить на другий кінець лави. Там вона спірається спиною на коліно няні й, почуваючи себе безпечною, з великою увагою здалека приглядається до мене.
В цей час я бачу біля будочки Олександру Михайлівну. Вона щось купує, короткозоре риючись у маленькім гаманці. Коли вона, відходячи, дивиться в мій бік, я здіймаю капелюха і вклоняюсь їй. Але вона не відповідає й похапцем, як мені здається, відходить од будочки. Не помітила, чи не схотіла помітити?
Мені хочеться довідатись од неї щонебудь про Панаса Павловича. Але, підвівшись, біля своїх ніг я знаходжу чорнооку крихітку. Вона простягає мені лопаточку й каже:
— На!
Личко в дівчинки, як і раніще, здивоване. Вона кінець-кінцем догадалася, чого мені було треба від неї.
— Ах, ти дитинча моє!
Я беру її за ручку, кажу старенькій няні, яка з усмішкою дивиться на нас, що зараз приведу назад дівчинку, і простую з нею до будочки. Там я купую цукорків, усипаю їх у червоний кухлик, і ми йдемо до няні.
— Подякуй дяді, Нюсю! — каже няня.
Але Нюся висипає цукорки на лаву, бере одного і простягає старенькій:
— На!
Від ручки й серйозного доброго личка в мене в душі таке почування, немов я полежав на весняній, свіжій, атласистій травичці.
Зате я трохи не гублю Олександру Михайлівну. Вона переходить вулицю і простує до Миколаївського Скверу. На ній простенький, немодний, солом'яний капелюх, на ногах черевики на низьких підборах, — через це вона ступає так, немов одкидає зпід ніг траву, — в одній руці шкурятяна торбиночка, у другій два пакуночки, один на мотузочку.
Я наганяю її вже у сквері й тільки наміряюсь надати ходи, як помічаю, що до неї біжить юрба дітей. Вони оточують її, хапають за руки, приглядаються до пакуночків, штовхають одне одного, стрибають. Инші діти стоять оддалік і, видко, через щось не відважуються підійти.
Олександра Михайлівна йде з дітьми в бічну алєйку й сідає на лаву. З того, як вона кілька разів озирається навкруги, я догадуюсь, що їй не хотілось би, щоб її тут хтонебудь бачив. Тому я сідаю на розі цеї алєйки, але так, що вона не бачить мене. Часом я обережно зазираю й бачу, як діти, обліпивши її неначе комашня грудочку цукру, вовтузяться, розгортають папірці від цукорків, показують їх одні одним, простягають до неї руки. Олександра Михайлівна помалу виймає ласощі з торбинки й роздає їх по одній. Часом вона чогось сміється й, узявши голівку якоїсь дитини в обидві руки, гаряче цілує її. Хлопчиків вона гладить по голівці; дівчаткам доправляє стьожечки-метелички, суконки. Вона щось при тім оповідає їм. І її лице здається мені таким же оживленим і безтурботним, як і в дітей.
Мабуть, це ґрупа її давніх знайомих. Остання дітвора бігає круг пам'ятника, стрибає, бавиться в піску, сповнюючи сквер, як пташки і бджоли в саду, веселим щебетанням, дзвоном, шелестом. Маленькі тільця ріжного віку вкрили ввесь плацик. Зараз їм треба йти додому. Від університету через усю вулицю лягає величезна передвечірня тінь. Няні та мамки збірають опуки, обручі, струшують пісок з суконок, ловлять непосидливих.
Я встаю й переходжу на инше місце, де Олександра Михайлівна, виходячи, не зможе побачити мене. Сиджу, так довго, що аж починаю думати, чи не пішла вона иншим шляхом. Аж ось вона йде. Вже сама й без жадного пакуночка. В воротях вона зупиняється й робить комусь прощальний рух рукою. У відповідь чуються веселі дитячі голоси.
Коли я наздоганяю її, вона щиро дивується нашій зустрічі, й на її лиці не помітно ніякого замішання. Значить, вона не помітила мене ні біля будочки, ні у сквері.
Тепер нема вже ні оживлення, ні безтурботности в її лиці: воно байдуже, втомлене, з жовтизною біля носа, неначе пригорілий на лямпі папір, із буровато-фіолєтовими западинами довкола очей; воно здається сухим, нудним. Вона без корсета, й це видко по трохи сутулій і все ж таки гарній спині та занадто м'ягкій повноті клубів.
Розмову вона підтримує з серйозною ввічливостю, точно та коротко відповідаючи на питання, але якось дуже байдуже й безбарвно.