— Ні, треба зачинити вікно! Ви любите бурю?
— Люблю.
Стає тихо, ще темніще й душно.
— Мені хочеться співати. Ходімте в вітальню! Тільки пам'ятайте, що я сказала вам! Обміркуйте й рішайте собі, як знаєте! Я вас попередила…
— — — —
Шкварчать, і киплять, і хлюпаються в борти пароплава жовтуваті, милі хвилі Дніпра. Лисі, піскуваті, ріденько зарослі зеленими кущами береги м'ягко відсуваються назад. А далекі млини на обрію, немов попи з піднесеними догори благословляючими руками в широких рукавах, плавко сунуться назустріч. І здається, що кущі на березі, сам беріг, і далекий обрій з млинами та лісками, побравшися за руки, танцюють круга, врочистий, мовчазний танець.
А в цей час десь на березі моря бігає засмалений, бурий, покусаний москітами Костя. В душній, пропахненій ліками кімнаті лежить Клавдія. Лежить і думає-гадає. Засмажились покусані губи, смага вкрила покусане серце тяжкою образою, болем.
А там позаду, за ледве помітним хрестом Лаври, — Шапочка. І там, і тут, і в цьому густому, кислуватому запахові малин, що йде від купи кущів, і в незрозумілій тузі та в незнаній, теплій ласці, що, як той запах малин від кущів, іде від усього й до всього, — скрізь вона, Шапочка ласкава, Шапочка вередлива, Шапочка байдужа!
Наївний, маленький, зворушливо-самотній островочок! Усе в тих же ріденьких кущиках! І там Шапочка, і звідти дивляться сердито-розумні сірі очі. Хиба так уже необхідно, щоб вони дивились ніжно? Хиба за те треба благословляти, й дякувать, і молитись? Через що така наївна несправедливість — упадання перед матіррю, що любить свою дитину? Хиба не сама мати повинна дякувати за те, що їй дано любити, дано носити в собі стільки ласки, стільки живої трівоги, гордощів, пестощів, здатности віддати себе на катування?
Машина через щось перестає шкварчати, і стає тихо-тихо. Ледве чутно хлюпотять хвилі. Пасажири розмовляють мало не пошепки. Деякі мовчать, і в їхніх очах, непорушне устромлених у блакитну далечінь, тепла, сумна задума.
Налітає вітер, і здається, що по лиці та ногах приємно б'є величезне, шовкове простирало, туго натягнуте. От будка сторожа, чистенька, свіжо-пофарбована в синяво-білий колір. Такі вони собі затишні, ці будочки, такі загублені серед зеленого простору неосяжного Великого Лугу!
Оселитись би з Шапочкою в одній із них! Зустрічати плоти, їхати ввечері на хисткому човнику, запалювати вогні по березі! Забути про кам'яні міста, про суди, збірники законів, злочинства злочинців та їхніх суддів!
Якась велична, передісторична, первісна мудрість і спокій у цій зеленій широчіні, в віковічній лінії обрію, точній, правильно-округлій, бездоганно проведеній законами, більшими за ті, що їх видають люде. Шапочко, дякую тобі за цю мудрість, за спокій, за Дніпро, за голову он-того добродія, яка подібна до голови звареного поросяти! За все дякую тобі, Шапочко!
Чайки жалібно скиглять. Так вони скиглили й тоді, як не було ще ні пароплавів, ні людей. Дядько, похапцем устромляючи весла в сіру крицю води, спішить переплисти човном напереріз і вимахує в такт білими рукавами, як чайка крилами. Хвилясто тріпочеться червоно-білий прапорець на носі пароплава. З берега, з лугу, потягає луговими травами, викликаючи в пам'яті Зелені Свята, коли долівки посипані гостро-запашною, трохи прив'ялою травою, а на покуті стоять зелені віти, затуляючи божницю й запалені лямпадки.
Крихітна пристань. Вітер притаївся. Малини пахнуть тепло й густо. На березі віз в одну конячину. Дядько з висмикнутою калошею перекидає через віз мотузяні віжки. До куща прив'язана коза з куцим хвостом і сумними, пукатими очима. Вона здивовано дивиться на пароплав і слабенько пошарпує головою, силкуючись одірвати шворку. В ній, у цій любій, здивованій козі, є щось, що нагадує Шапочку.
І знову тугий шовк вітру налягає на лице, на груди; знову поважно й велично танцюють круга ліси та вітряки; хлюпає й буркотить за бортами Дніпро. А в душі в мене сидить Шапочка й, розставивши волока, ловить у його все, що попадає туди: і полосатий чорно-білий стовп на березі, і трьох панночок, що їдять біля мене шоколаду, — в одної перед вітром коса намотана на руку, — і довгастий човен, і водяний, почорнілий млин у затоці. Я все приймаю з подякою. Навіть завтрішній виступ у брудній салі повітового суду у справі крадіжки в'язки деревляних лопат. Будь благословена, Шапочко, і за в'язку деревляних лопат!
— — — —
Як він мляво, неохоче йде! Не так іде людина з роботи додому, до родини, яка чекає на неї! Закаблуки руді, обтерті штанами, покривлені. Вони викликають у мене чудний, гарячий жаль. Закаблуки й пасемце попелястого волосся, що так убогенько, прибито лежить на брудному комірі старенького піджачка.
Часом він стає перед широким вікном маґазину, під брезентовим дашком, і довго стоїть та дивиться на комірчики, краватки дешевої ґалантерії. Видно, що він може простояти тут і годину і дві, і зовсім не стояти. Я теж зупиняюсь оддалік і жду, коли він рушить. Занадто довго він іде додому. Я все ж таки хотів би побачити, де він живе, а коли можна, то й як. Але прийде ж колинебудь! Там же "жіночка й діточки".
Що має ця людина такого, що тримає її на світі з цими покривленими закаблуками, голодними очима й тихою впертостю? Невже любов до своєї молодости? Чи щось инше? Ах, мабуть, щось инше! Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидує з неї все, що було колись брудного, й лишає собі тільки саме радісне, зворушливе. Але не кожний з поваги й любови до неї може ходити все життя на покривлених закаблуках і кидати мерзотникам у лице по триста карбованців.
Нечипоренко заходить у ворота маленького будинку. Ворота старі, поїджені негодою, часом; біля них бруд і сморід. Я поспішаю дуже, але коли входжу у хвіртку, то Нечипоренка вже не бачу на подвіррю.
— Ей, ти! Ти дворник?
— Так, точно. Вам кого нада?
— У вас живе господін Нечипоренко?
— Нечипоренко? Та так, що нада признаться, живуть. У п'ятому номері.
Я тикаю в руку дворникові невеличкого ключа, який одмикає йому вуста. Він тепер може розказати мені все, що треба й не треба мені.
"Господін Нечипоренко живе тут уже шостий місяць. Ничево сібє господін, привлекательний; ну, када ж бідують сильно. Так, що даже за кватиру приходиться воюваться з ними, щоб спорожнили, бо не платять уже третій місяць. Діточок трійко, одне зовсім мале."