Хтось співає в домі. Голос дужий, з металічним тембром. Я в'являю собі жінку з великим бюстом, горбоносу, з широкими бровима, що зрослися на переніссю; вона стоїть біля роялю і тримає в руках ноти; її рот, подібний до рота риби, яку витягли з води.
Ось арія з "Пиковой Дамы". Я слухаю тупо, хоча люблю це місце, і співачка виконує його досить гарно.
"Ночью-ли, днемъ, все объ одномъ,
Ахъ, истомилась, устала я".
Так, я стомився, то правда! Ніколи я не гадав, що можна так істомитись. Ах, швидче б вона кінчала свій спів, та й загалом усі вони лягали б спати!
Все на світі має кінець. Скінчила співати співачка, погасла електрика біля парадного, придверник замкнув двері, розійшлись покоївки та дворники. Тепер я міг би присісти на східцях і трохи подрімати собі. Але, замісць того, я стою біля ґанку і слухаю, як у мені важко, незґрабно починає ворушитись нудьга, неначе жаба, що випручується зпід піску, яким її присипано: от зпочатку ворушиться тільки самий пісок, далі з'являється латочка горбистої, пухлої спини, потім викарячене, кліпаюче, злісне око.
Я вже знаю, що зараз поїду додому. Ввесь запас моєї сили волі вичерпався, я порожній, мені тужно, нудно, й тільки сама туга сидить там, як чорна, вохка жаба. Тепер уже ніщо не поможе. І що більше я буду доводити собі, що мушу довести почате до краю, що сам собі буду гидкий у противному разі, що, власне, справа не в Шапочці, а в моїй повазі до себе, — що щиріще, палкіще я переконуватиму себе, то несподіваніще і швидче сяду на візника й поїду. Через те я стою, зігнувшись і похиливши голову, як п'яний, не рухаючись, не думаючи й ні на що не ждучи.
Згори чути тюпання і дренчання брички. От із цим візником я й поїду. Ось ближче, ближче. Я безвільно, насмішкувато кривлю губи, й сам чекаю, як кликатиму візника. Мені сором і цього будинку, й червоного вікна, й вулиці, й навіть крамарів. Прощай, Шапочко!
Хтось одчиняє двері парадного. Це рішає справу: я повертаюсь і хочу гукнути на візника. Але на темнім ґанку з'являється постать, у якій я схоплюю щось знайоме. Вона хутко сходить по східцях і наближається до мене. Так, я вже виразно бачу: — це Біла Шапочка! Вона без капелюха, по-хатньому.
— Слухайте, добродію! — раптом тихо, але суворо каже вона. — Чи довго ще це буде?
— Поки ви не простягнете мені руки!
— Забірайтеся собі зараз же додому! Я не можу бачити тут вашої постаті!
— Ні, я не піду!.. — відповідаю я байдуже.
— Але ж зрозумійте ви, що ви насильно, проти моєї волі й бажання хочете познайомитися зо мною. Ви насилуєте моє… моє чуття жалощів і користуєтеся цим. Не можу ж я допустити, щоб ви впали тут. Це ж глупо, зрозумійте ви це!
— Мені все-одно.
— Ну, добре, я подам вам руку, а тоді що? Ви дасте мені спокій? Поїдете собі додому?
— Поїду, але з умовою: ви дозволите мені ще раз побачитися з вами.
Шапочка знизує плечима й непорозуміло дивиться на мене. Над вухами їй пушиться волосся довгими пасмами, подібними до тирси, посрібленими світлом електрики. Очі зворушливо-сердиті, здивовані, лице здається дуже блідим у тьмі.
— Дуже чудно! Ніякої амбіції в людини!
— Так, ніякісінької.
— Але зрозумійте ж ви, що ви не маєте ніякого права силувати мене знайомитись, коли я цього не хочу! І яка вам приємність, коли я… я не поважаю вас? Я ж усе-одно не буду підтримувати цього дурного знайомства. Не можна ж так!
— Все-одно. Я сказав, не піду звідси, й не піду. Можете йти собі й не звертати на мене уваги.
Шапочка якусь хвилинку мовчить, потім, простягаючи руку, холодно й вороже говорить:
— Маєте!
Я беру безживну, теплу руку, злегка потискую, випускаю й питаю:
— А як вас звуть?
Вона, неначе рапортуючи, відповідає:
— Ганна Пилипівна Забережна. Мешкаю в сім будинку, помешкання шосте. Здається, треба ще раз побачитись? Завтра чекаю на вас од сьомої до восьмої. Але попереджаю: більше ні в які умови не входжу. Коли ви наміряєтесь тим же способом вимагати дальшого знайомства, то я мушу шукати инших засобів. Бувайте!
Вона велично хитає головою й іде в дім. Коли відчиняються двері парадного, я бачу за ними постать придверника. Значить, вона на всякий випадок попрохала його стояти там. Так!
Після того я помалу, стомлено плентаюсь униз, увесь час криво посміхаючись.
"А вона ж ото вірить, що я завтра прийду!" раптом приходить мені до голови. "Уявляю собі, як би привітно приняла вона мене."
Беру візника й їду додому. В потилиці ломить, у шлункові, у грудях, у всій істоті тужна, важка порожнеча.
— — — —
Вернувшися з суду, я застаю на столі листа від Клавдії. Ет, чорт, ще й ця тут собі! Надокучила!
"Через тиждень операція. Сьогодні була в лікаря. Каже, що небезпечно. Але я не хочу більш вагатись і готова на все. Коли Тобі не трудно, пришли мені грошей! Доктор через щось побільшив платню, каже, тепер важче. Я боюсь, що він мене буде експлуатувати й висмоктувати гроші. Мені це дуже соромно…"
Що саме "це?" Грамотно писати не вміє. І на віщо це "коли не трудно?" Адже ж сказав я, щоб зверталась без жадних "жальких" слів.
"Душно тут страшенно. Взагалі, жити мені нема для чого, і коли я вмру від операції, то це буде добре. Я написала сестрі, й вона візьме Костю. Я переконуюсь, що батьки не люблять своїх дітей. Настрій у мене такий, що Караїмка хоче прогнати мене з кватири, — вона боїться, що в неї дома щось станеться. Між иншим, це паскудна баба; вона мене обдурює й обдирає. Боже, як мені нестерпно тяжко, яка я самотня!.."
Я складаю листа й дивлюсь на годинника: за двацять шоста. Потім я беру папір і хочу написати Клавдії Петрівні хоч декілька слів. Але думки не чіпаються голови, я кидаю перо і знову дивлюсь, яка година. І з здивуванням питаю сам себе: "Невже я хочу їхати до Шапочки?"
"Так, хочу, хочу, хочу!" — злісно, вперто, жадно й тупо відповідає хтось.
І мені мимоволі пригадується одна сценка. На столі стоїть ваза з тісточками, які я тільки-що приніс з міста. Костя ззів уже одне, але тягнеться за другим. Клавдія Петрівна відставляє вазу далі від його і ближче до себе. Костя підсуває до неї стільця, вилізає на його й лягає грудьми на стіл, увесь тягнучись до солодкого. Робить це мовчки, вперто, з блідою усмішкою. Клавдія Петрівна відпихає його руки, а він знову простягає їх, ворушить пальцями. Вона грозиться покарати, поставити в куток, побити, відставляє вазу на инше місце, а він оббігає стіл, знову вилізає на його й сунеться до тісточок таксамо вперто, жадібно, нічого не бачучи, не чуючи ні насмішок, ні погроз, ні Клавдії Петрівни, яка благає в мене помочі. Мабуть, і самому Кості і страшно, й незрозуміло, й соромно, — я бачу це з його злої, покривленої усмішки, — але він не може відвести очей од тісточок, сила та більша за його волю, сором і страх.