— Костю, я кому це кажу?
— Зараз!
— Не зараз, а негайно мені одягайся! Покинь коника!
Костя мовчить. Він мовчить не через те, що захопився зав'язуванням хвоста, а тому, що це дратує матір.
— Костю, даю тобі чесне слово, що не візьму тебе з собою на прохід. Коли зараз же не встанеш, не одягнешся, не підеш гулять.
Костя все ж таки не встає. Материних погроз він не боїться, бо знає, що вона свого слова ніколи не додержить, з якою б силою, натиском і жагою не давала його.
— Ну, гляди ж! Прошу, сиди! Але не смій же плакати, як покину тебе дома. Не смій, поганий хлопче, мучителю мій!
"Мучитель" одягається через якийсь час через те, що йому надокучує сидіти на холодній підлозі.
Коли настає час іти на прохід, він робиться дуже лагідненьким, запобігливим, ласкавим. Якщо Клавдія Петрівна пам'ятає свою погрозу (він пам'ятає завсіди!) й постановила неодмінно здійснити її, тоді Кості не помагають ці маневри, і він мусить уживати инших способів. Лагідність його зникає, темні, круглі оченята стають колючими, скісними, верхня губа хижо задирається догори, виставляючи синюваті, покришені зуби, він сильно паца ногою об стілець і кричить:
— Ні, піду! Піду! І ти не смієш мене не пускати!
— Іди! А я лишуся дома. Я сказала тобі, що… Костю не бий стілець, бо даю тобі слово, й завтра не підеш гулять!..
Костя хапає з столика великий гребінь матері й з усієї сили шпурляє ним у куток. І тут же інстинктово відстрибує вбік і наготовлюється оборонятись, хоча Клавдія Петрівна ні разу не била його.
Клавдія Петрівна що-сили стримує себе, від чого її рухи стають якимись урочистими, поважними. Вона мовчки, помалу підіймає гребінь, становить на місце повалений стілець і, не хапаючись, одягає капелюх. Костя з свого кутка пильно стежить за нею й раптом кидається на матір і починає бити її руками, ногами, кричучи:
— Дрянь, дрянь! Проклята!
Потім падає на підлогу, несамовито вищить, дряпає нігтями килим, ридає, качається по хаті. Кінчається тим, що Клавдія Петрівна лякається, поспішно прощає йому провину, одягає його, й вони разом ідуть гулять. Костя вже спокійний, веселий, тримає матір за руку й питає заклопотано:
— Мамо, а ти гроші не забула? Ти обіцяла мені купить шоколадку з горіхами!
Такі сцени відбуваються кілька разів на день і з ріжних приводів. Зникають вони тільки тоді, як Костя, бува, заслабне. А слабує він часто. Недокровне, малосиле його тільце далеко слабше бореться з хворобами, ніж з матіррю. Тоді боротьба затихає, і приходять инші відносини, ніжно-уступчиві, тихі, шопотливі. Здається, що вони обоє мовчки вступають між собою в перемирря, з огляду на наближення спільного ворога, і стараються поводитись як-мога тихіще й непомітніще, щоб не звернути на себе його уваги.
І невідомо, хто з них більше лякається хвороби, мати, чи син. Костя безумовно лякається, хоч і не дуже терпить від якоїсь там простуди, але тільки те й знає, що питається, чи довго він слабуватиме, чи не помре, і все прохає поставити термометра, надаючи йому цілюще значіння. А мати без протесту виконує всякі його бажання й без перестанку цілує його руки, ноги, груди, не відриваючися хвилинами. Здається, що вона лиже його й тим хоче злизати хворобу.
Я часто вітаю себе з тим, що не я батько сього хлопця, і що ця жінка не моєї дитини мати.
Але цікаво слідкувати, як подвоївся звір Клавдії Петрівни. Одна половина тягне до Кості, друга до мене. І вона сама не знає, що їй, бідній, робити. То цілує Костю, то лає його, то знов кидається до його, а Костя, хоч не розуміє, але добре відчуває щось непевне в відносинах матері до його, щось нетверде, винувате, ослаблене. Він не може не бачити, як вона подивляється на мене, як уся горить у моїй присутности, як, узагалі, вся різько змінилась. Нема вже, наприклад, колишнього лежання на канапі, болів голови, сонного роздратовання. Вона цілими днями наспівує, рухається, регоче, грає на гітарі. Вся вона помолодшала, посвіжіщала, покращала. І не то лагідніща стала з Костею, не то байдужніща до його. Тепер часто вона дозволяє йому те, чого раніще треба було добиватися сльозами, пацанням ногами, сварками та криками.
Хто його знає, через що Костя зо мною все ніжніщий та ніжніщий, але в сій ніжности я все ж таки не почуваю щирости. Часом навіть здається, що він жагуче, несвідомо ненавидить мене, боїться й ревнує матір до мене.
— — — —
Біля восьмої години до мого столика підсідає Карачапов. Він чимсь пригнічений і на мої питання відповідає неохоче, похмуро. Але навіть його товариство мені приємніще, ніж моєї власної особи. Я оповідаю йому про все, що лізе мені на язик, а він невважно хитає головою й не слухає. Все ж таки час потроху минає.
Раптом, несподівано хтось ззаду сильно б'є мене по плечах. Я швидко озираюсь: переді мною стоїть Сосницький, п'яно та злісно посміхаючись. Він чогось у фраку й через це здається ще важчим постаттю.
— Доброго здоров'я, Кирпатий Мефістофелю! Про віщо тут радитесь, панове жироїди? Га?
І він широким жестом підсуває собі стільця. Не питаючись нашого дозволу, повалено й помалу сідає, кличе локая й каже дати пляшку коньяку. На його плечах і на комірі лежить лупа й жовті волосинки з його гриви. Губи спухли, й очі повертаються важко, мляво й понуро, навіть, коли він сміється.
— Ви де ж це так насмоктались? — хмарно й байдуже питає Карачапов, не перестаючи, очевидячки, думати про своє.
— Де треба! Ну, Якове Василевичу, як же там твоя нова мадамочка ся має? Га?
І знову боляче хляпає мене по плечі. Думка, що Сосницький навмисне це робить, примушує мене стримати себе. Я позіхаю і звертаюсь до Карачапова:
— Так от, Антоне Антоновичу, такі то справи. Ходім, заграємо трошки? Га?
Сосницький сидить із витягненою здовж стола рукою й непорушне дивиться на мене, тупо й криво-саркастично усміхаючись. Потім знову, вже мовчки, підводить руку й б'є мене.
— Не скандаль, Сосницький! — спокійно кажу я, не рухаючись і не дивлячись на його.
— Хто скандалить?! — дивується він. — Хто скандалить?! Я?! Це про мене ти? Та-ак?… І ти, ти це смієш мені казати?… Ти?!
— Ходім, Антоне Антоновичу! — підводжусь я.
Але Карачапов уже пильно, з цікавостю придивляється до нас своїми розумними, колючими щілинками.