— Мені важко щось сказати. Ніхто з тих, що побували тут, не може розповісти нічого компрометуючого вас. Вони взагалі не можуть розповісти про це. Говорять інші.
— І говорять дурниці. Не наша вина, що де в кого не в порядку нерви. Ви, як і всі інші, одержите сеанс відновлення пам’яті. У тому обсязі, який можливий. Якщо хочете, ваше прізвище залишиться невідомим. Придумаймо якийсь псевдонім. Скажімо, Джек Вісті. Репортерів можемо на запис не впускати. Вам потрібна реклама?
— Ні, ради бога, ні!
— Чудово! Мій обов’язок — попередити: всяке бажання приховати що-небудь під час запису буде вам же на шкоду. Апаратура не рахуватиметься з вашою волею. Все до найдрібніших деталей буде викачано з вашого мозку. Після тривалого сну ви одержите сеанс відновлення пам’яті, а потім-на всі чотири вітри. У вас є рахунок у банку.
Джо кивнув.
— Гроші буде переказано одночасно з початком запису. Це все, що я можу вам сказати. То як?
— Я згоден. Одне прохання: моя дружина нічого не повинна знати.
— Звичайно, звичайно. Ви пробудете у нас близько доби. Можете подзвонити їй. Скажімо, поїздка в Клайтон...
На табло, випереджаючи одна одну, замерехтіли секунди. Слово "запис", яке замінило одиницю, розтануло перед очима Джо. Тієї ж миті він, ніби у надзвичайно яскравому сні, побачив подвір’ячко їхнього будинку в Уерк-фельді, невисокий тин, плити піщаника на стежці від хвіртки до дверей, тонкий стовбур липи і лаву біля неї, де він так любив сидіти з батьком, кущ жовтих троянд під вікном його дитячої кімнати. Раптом усе це зникло, неначе вітер перегорнув сторінки книги. В пам’яті Джо виникла картина хокейного матчу з командою сусідньої школи. Шайба ковзала перед очима, то наближаючись, то віддаляючись. Вигуки хлопців і дівчат на трибунах чулися йому виразно, і він знову відчув нестерпний біль від того, що Гаррі Чемпен з сусідньої команди десять років тому зламав йому ребро, непомітно для судді вдаривши його торцем ключки в бік, а він, Джо, скорчившись від болю, все-таки забив шайбу у ворота. Джо згадував зараз такі деталі, які люди з плином часу забувають зовсім.
Жоден із спогадів Джо не повертався до нього вдруге. Усі вони з’являлися і зникали назавжди. Джо намагався що-небудь приховати від невидимого сповідальника, але це було йому не під силу. Мозок його неначе вивернули й відібрали здатність опору. З неперевершеним цинізмом Джо розповідав найінтимніші деталі свого життя.
Доктор Вайдер був задоволений матеріалом, який "консервувався" машинами: з нього можна зробити надзвичайну книгу, в якій буде достатньо найінтимніших деталей — кожному на свій смак.
Джо не було вже три дні, і Дорріс хвилювалася, хоча чоловік і дзвонив їй щовечора із Клайтона. Вона рідко вмикала телевізор, читати зараз не хотілося, час тягнувся надзвичайно повільно. Поклацавши клавішами вмикачів програми, Дорріс вибрала концерт старовинного німецького композитора й лягла на тахту. Раптом екран мигнув, і на ньому з’явилося зображення невеликого котеджу, обнесеного металевою огорожею. В глибині двору загавкав собака, якийсь чоловік підійшов з вулиці до хвіртки, назустріч йому побіг хлопчик у коротеньких штанцях. Цей кадр змінився іншим: хокейний матч. Підлітки ганяють шайбу по прямокутнику поля. Раптом один з гравців закричав від болю: його вдарили ключкою в бік. Дорріс завмерла, спинивши свій погляд на обличчі потерпілого. Та кадр знову змінився. Раптом вона побачила на екрані... себе. Так, це була вона. А по алеї скверу, того самого скверу, йшов... Джо! Дорріс схвильовано дивилася на кадри, що швидко мінялися. До неї долинув голос диктора.
— Події нової "МЕМЕНТО"-бук, зовнішній бік яких ви щойно бачили, хвилюють відвертістю і емоційною насиченістю. Для того, щоб пережити життя незнайомої вам людини, досить попросити у фірмовому магазині "МЕМЕНТО" хвилюючу книгу "Мій шлях до Дорріс".
Коли Дорріс розплющила очі, на екрані знову з’явилися стародавні гравюри і звучав Бах. Дорріс підвелася з тахти й повернулася до дверей. На порозі, спокійно усміхаючись, стояв Джо. В руках він тримав букет живих троянд.
— Красиві квіти. Сподіваюсь, вони тобі сподобаються.
— Джо! — закричала Дорріс. — Ти ходив туди.
— Що з тобою, чому ти кричиш?
— Я тільки-но бачила... Боже мій! Джо, навіщо ти це зробив?
— Що я зробив? —у голосі Джо був такий не підроблений подив, що Дорріс стиснуло горло.
— Джо, — голос Дорріс був ледь чутний, — я твоя дружина.
— Я це знаю. Навіщо ти мені про це говориш?
У Дорріс промайнула тінь надії.
— Джо, ти пам’ятаєш, що говорив тобі батько тоді, перед стартом?
— Людська пам’ять не така досконала, як цього хотілося б, — відповів Джо. І Дорріс здалося, що це говорить хтось інший, що голос чоловіка схожий на магнітофонний запис. Сумніву не було: Джо був т а м. В одну мить вона згадала все, що говорили про людей, які стали авторами "МЕМЕНТО"-книг. У лабораторії вони одержували стандартний відновлю-вальний сеанс, який включав у себе певний обсяг інформації, достатній для того, щоб не вийти за сферу людських стосунків, але такий, що не мав відомостей, які б індивідуалізували цю людину до попереднього рівня. Назавжди втрачалась емоційність пам’яті, із десятків тисяч дорогоцінних особистих спогадів до людини, що прийшла в лабораторію доктора Вайдера, поверталися лише окремі документальні відомості. Вона втрачала здатність відчувати і переживати, обходилась набором шаблонних волевиявлень і фраз. Невже це трапилося і з Джо? Невже тепер він став запрограмованим під Джо стандартним роботом-людиною? Ні! Не може цього бути! Дорріс взяла Джо за руку. Можливо, йому треба розвіятися?
Коли вони вийшли, на вулиці було зовсім темно. Дорріс узяла Джо під руку.
— Хочеш, підемо у н а ш сквер?
— У сквер? Добре.
Вони були зовсім недалеко від бібліотеки, де колись працював Джо, де вони познайомилися. Праворуч стояла їхня лава.
— Джо, — сказала Дорріс, — ти пам’ятаєш цю лаву?
Джо зосереджено дивився на дружину, не знаходячи в арсеналі своєї механічної пам’яті нічого слушного про цей випадок.
— Джо, — тремтячим голосом промовила Дорріс, — на цій лаві ти вперше поцілував мене.
Лоб Джо перерізала вертикальна складка. Секунду він промовчав і відповів: