– Але що ж я такого зробив? – раз, у раз питав К., та довго не міг випитати, бо його провина була настільки само собою зрозумілою для обох, що вони не вірили в щирість його запитань.
Лише дуже поволі К. зміг усе з'ясувати. Він не мав права перебувати в коридорі, бо йому дозволялося, і то лише з милості й до наступної заборони, відвідувати на території заїзду лише шинок. Оскільки він був запрошений чиновником, то мав з'явитися у вказаному місці, але повинен був усвідомлювати – хіба ж йому бракує звичайного людського розуміння, – що опинився там, де йому зовсім не належить перебувати і куди його покликали дуже неохоче й тільки тому, що цього вимагали службові обставини. Він мав би миттєво з'явитися, відбути допит і так само швидко та непомітно зникнути. Хіба в коридорі в нього не виникло відчуття, що тут йому не місце? А якщо так, то чому він дозволив собі тинятися там, як худоба по пасовиську? Хіба ж його викликали не на нічний допит і хіба він не знає, навіщо запроваджено нічні допити? Нічні допити, – і тут К. отримав нове пояснення цього явища, – було введено тільки для того, щоб вислуховувати тих прохачів, дивитися на яких при денному світлі чиновникам надто неприємно. Тому їх вислуховують уночі, похапцем, у штучному освітленні, щоб відразу після цього мати змогу забути неприємну процедуру уві сні. Але поведінка К. перекреслила всі заходи безпеки. Навіть привиди зникають перед світанком, а К. залишився там, тримаючи руки в кишенях, ніби сподівався, що коли він сам звідси не піде, то щезне весь коридор із чиновниками в кімнатах. І так воно б і трапилося, нехай він не має ні найменшого сумніву, бо вразливість панів надзвичайна і не знає ніяких меж. Ніхто б не виганяв К. і навіть не сказав би йому того, що само по собі зрозуміло, – щоб він забирався геть. Ніхто не зробив би цього, хоча всі секретарі напевно тремтять від обурення, і весь ранок – їхній улюблений час – тепер пропав. Замість того, аби вигнати К., вони мовчки страждали, хоча, ясна річ, продовжували сподіватись, що він нарешті збагне те, що само впадає в око, і відчує тягар у серці, спостерігаючи за цими неймовірними муками чиновників, усвідомить усю неможливість ситуації, коли він так жахливо недоречно з самого ранку стоїть там, у коридорі, на очах у всіх. Марна надія. Вони не знають або ж у своїй доброзичливості та поступливості не хочуть знати, що існують і закам'янілі серця, в яких немає поваги і які ніщо не може пом'якшити. Хіба ж навіть нічний метелик, ця бідолашна істота, коли настає день, не шукає собі тихого закутку, не скулюється там, не прагне зникнути зовсім і не почувається дуже нещасним, коли не може цього зробити? Натомість К. стає на найвиднішому місці, і якби таким чином йому вдалося затримати світанок, він був би лише радий. Але він не може досягнути цього, зате, на жаль, може ускладнити початок дня. К. дозволив собі підглядати за розподілом документів, хіба не так? Ніхто, окрім утаємничених, не має права бачити цього. Цього не мають права бачити навіть вони, господар і господиня, у своєму власному домі. Вони тільки чули про це якісь натяки, як, наприклад, сьогодні від слуг. Хіба він не помітив, як складно проходив розподіл? Само по собі це вкрай дивно, адже основна мета кожного чиновника – служіння на користь загальної справи, ніхто з них не думає про власні інтереси, а тому повинен скерувати всі свої зусилля на те, щоб розподіл документів, ця важлива, а може, й найважливіша робота була зроблена швидко і без ускладнень. Хіба в К. не з'явилося хоча б найменшої підозри, що основною причиною всіх труднощів стало те, що розподіл повинен був проходити майже за зачиненими дверима, і якщо чиновники могли б за лічені хвилини порозумітися між собою безпосередньо, то передача інформації через слугу тривала майже кілька годин і, ясна річ, не могла обійтися без скарг. Така тривала мука для панів і для слуг неминуче матиме шкідливі наслідки. Чому пани не могли спілкуватися між собою? К. досі цього не розуміє? Чогось подібного господині ще не доводилося бачити, господар підтвердив це зі свого боку, а вони мали справу з багатьма впертими людьми. Йому потрібно прямо говорити про все, бо інакше він не розуміє найважливішого, навіть про речі, які ніхто не наважується згадувати вголос. Тож якщо вони вже мусять про це сказати: через нього і тільки через нього чиновники не могли вийти зі своїх кімнат, адже вранці, відразу після прокидання, вони надто вразливі й сором'язливі, щоб виставлятися напоказ перед чужими очима. Вони почуваються ніби оголеними, навіть якщо насправді цілком убрані, і тому ніхто не повинен їх бачити. Важко сказати, чого вони так соромляться, можливо, ці невтомні трударі не хочуть, аби хтось знав навіть про те, що часом вони дозволяють собі поспати вночі. Або, можливо, вони соромляться незнайомих людей ще більше, ніж того, щоб їх хтось побачив. Вони не можуть витримати, що вранці їм доведеться у всіх натуралістичних подробицях зіткнутися з тим, чого змогли уникнути завдяки нічним допитам, із необхідністю бачити найнеприємніших прохачів. Вони не здатні пережити цього. Якою ж людиною треба бути, щоб не зважати на таке! Такою, як К. Здатною переступити через усе, через закон, через звичайне людське розуміння, з тупою байдужістю і заспаністю, людиною, якій байдуже, що через неї розподіл документів стає майже неможливим, а це шкодить репутації заїзду. Він доводить ситуацію до крайності, до якої ніколи не доходило, чиновники втрачають надію випровадити його і починають самі боронитися, а для цього їм необхідно зробити над собою таке величезне зусилля, яке ніколи не збагнути звичайній людині. Вони починають тиснути на дзвінок, аби забрати з коридору К., якого ніяк інакше звідти не прогнати! Чиновники кличуть на допомогу! Господар, господиня й увесь персонал давно прибігли б у коридор, якби вони могли тільки наважитися з'явитися там, коли їх ніхто не кликав, та ще й уранці. Навіть на коротку мить, лише для того, щоб допомогти, а потім відразу зникнути. Вони тремтіли від обурення через К., невтішні через його нездогадливість, і стояли на початку коридору в чеканні, аж поки не залунав дзвінок, що став для них справжнім порятунком. Тепер найгірше вже позаду. Якби вони могли дозволити собі тільки один погляд на те, як зараз радісно працюється визволеним від К. урядникам! Але для К. справа ще не завершена, йому доведеться відповідати за все, що він накоїв.