– Що у вас? – крикнув бородань. Поспілкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.
– Справи! – крикнули вони у відповідь і посміхнулися. – Де?
– У заїзді.
– Я теж туди іду! – крикнув К. голосніше за всіх, він дуже хотів, щоб ці двоє взяли його з собою. Знайомство з ними не обіцяло нічого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими і бадьорими супутниками. Та хлопці тільки кивнули у відповідь на слова К. і зникли з поля зору.
К. продовжував стояти і не мав ані найменшої охоти витягати ногу з-під снігу тільки для того, щоб відразу ж занурити її в іншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволені, що вдалося остаточно витурити К., постійно озираючись, повільно прослизнули до хати крізь вузьку щілину напіввідчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снігу. "Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав він, – якби я потрапив сюди випадково, а не свідомо".
Тут із лівого боку хати одчинилося віконце, зачиненим воно здавалося темно-синім, можливо, через блиск снігу, і було таким крихітним, що не вміщало навіть обличчя того, хто визирав назовні, а тільки очі, старечі карі очі.
– Він стоїть там. – К. почув тремтячий жіночий голос.
– Це землемір, – додав чоловічий.
Потім чоловік підійшов до вікна і запитав без неприязні, але тоном, що наголошував на необхідності дотримання порядку на вулиці перед його вікном:
– На кого ви чекаєте?
– На санчата, які мене заберуть, – сказав К.
– Сюди не приїдуть ніякі санчата, – заперечив чоловік. – Тут ніхто не їздить.
– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.
– Це не має значення, – незворушно повторив чоловік. – Тут ніхто не їздить.
Тоді обоє замовкли. Але чоловік напевно ще обмірковував щось, бо не зачиняв вікна, з якого виповзала пара.
– Погана дорога, – підказав йому К. Але той тільки буркнув:
– Саме так. Та за якусь мить додав:
– Якщо хочете, я відвезу вас на своїх санчатах.
– Зробіть це, будь ласка, – радісно погодився К. —
Скільки це коштуватиме?
– Ніскільки, – відповів чоловік.
К. дуже здивувався.
– Ви ж землемір, – пояснив чоловік, – і належите до Замку. Куди б ви хотіли їхати?
– До Замку, – швидко відповів К.
– Тоді я не поїду, – сказав чоловік.
– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловіка.
– Можливо, – сказав той незворушно.
– Тоді відвезіть мене до заїзду, – попросив К.
– Добре, – погодився чоловік. – Зараз витягну сани.
Усе це справляло враження не так підкресленої ввічливості, як егоїстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. із вулиці перед своїм будинком.
Відчинилися ворота, і охляла конячка вивезла невеликі сани для легких вантажів, пласкі, зовсім без сидіння; слідом, накульгуючи, з'явився зігнутий, кволий, застуджений чоловік із червоним, запухлим, виснаженим і худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловік виглядав на геть хворого і вийшов надвір, мабуть, лише з метою відвезти геть непроханого гостя. На відповідне зауваження К. він лише махнув рукою. Від нього К. довідався тільки те, що він візник на ім'я Ґерштекер, а такі незручні сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.
– Сідайте, – сказав він і показав нагайкою на місце ззаду на санях.
– Я сяду біля вас, – сказав К.
– Я піду пішки, – сказав Ґерштекер.
– Чому? – запитав К.
– Я піду пішки, – повторив Ґерштекер і закашлявся так сильно, що аж захитався і змушений був міцно впертися ногами в сніг, а руками триматися за сани. К. мовчки сів на сани, кашель потроху заспокоївся, і вони поїхали.
Замок нагорі, до якого К. сьогодні мав намір потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним і знову віддалявся. І тут ніби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радісно та окрилено зазвучав дзвін і примусив серце битися швидше принаймні на коротку мить, так, ніби йому загрожувало здійснення того, до чого воно несвідомо прагнуло, бо дзвін цей був і тужливим. Але незабаром великий дзвін затих, його заступив менший, слабший і монотонніший звук, можливо, цей другий дзвін також був нагорі, а може, – в Селі. Цей звук більше пасував до повільного просування в товаристві понурого, але невблаганного візника.
– Послухай! – раптом вигукнув К., коли вони були вже поблизу церкви і до заїзду залишалося не так далеко, тож К. міг дозволити собі необережність. – Я дивуюся, що ти наважився везти мене під власну відповідальність, а дозвіл у тебе є?
Ґерштекер не реагував і продовжував спокійно крокувати поряд із конячкою.
– Гей! – знову крикнув К., зібрав трохи снігу з санчат, зробив сніжку і влучив нею Ґерштекерові у вухо. Той зупинився і повернувся; коли К. побачив його зблизька, – сани ще трохи проїхали, – цю зігнуту, трохи спотворену чимось постать, червоне втомлене дрібне обличчя з якимись різними щоками, – однією пласкою, а другою запалок", цей роззявлений розгублений рот, у якому стирчало лише кілька зубів, – К. змушений був зі співчуття повторити те, що раніше сказав із злості. Чи не матиме Ґерштекер неприємностей за те, що транспортує К.?
– Чого ти хочеш? – запитав Ґерштекер із нерозумінням, але, не чекаючи пояснень, прикрикнув на конячку, і вони поїхали далі.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Поки вони їхали до заїзду, вже майже стемніло. К. упізнав поворот дороги і дуже здивувався цій несподіваній темряві. Невже він був відсутній так довго? Йому здалося, що це тривало не більше однієї-двох годин, виходив він уранці і досі не хотів їсти, а крім того, ще зовсім недавно було зовсім світло, навіть не починало сутеніти, і ось уже цілком темно. "Короткі дні, короткі дні!" – сказав він сам до себе, зліз із санчат і пішов до заїзду.
Угорі на сходах ґанку стояв господар, який дуже зрадів поверненню К. і освітлював дорогу ліхтарем. Згадавши про візника, К. зупинився, десь у темряві почувся кашель, який напевно належав візникові. Мабуть, вони невдовзі побачаться. Коли К. піднявся до господаря і шанобливо привітався, то зауважив, що біля дверей стоять двоє чоловіків. Він узяв із рук господаря ліхтар і посвітив на них. Це були ті, кого він уже зустрічав сьогодні, їх звали Артур та Єремія. Вони віддали честь. Згадавши роки, проведені у війську, ці щасливі часи, К. засміявся.