– Страждаю, – повільно сказав К. і посміхнувся сам до себе, бо саме зараз він абсолютно від цього не страждав.
Пропозиція Бюрґеля також не справила на нього належного враження. Вона була цілком дилетантською. Секретар не мав ні найменшого уявлення про те, за яких обставин викликали К., про труднощі, з якими він зустрівся в громаді і Замку, про те, як заплуталася справа за час перебування К. у Селі і як вона загрожує заплутатися ще більше. Бюрґель не знав про все це, він навіть не робив вигляду, що перебуває в курсі справи, як це годилося б секретареві, а простим помахом руки витягнув свій маленький блокнот і з його допомогою пропонував вирішити справу у вищих інстанціях.
– Здається, вам уже довелося пережити певні розчарування, – сказав Бюрґель і довів цим, що трохи знає людей. Відтоді як К. зайшов до цієї кімнати, він з усіх сил намагався стримувати себе від того, щоб недооцінювати Бюрґеля, хоча в його стані було важко усвідомлювати щось поза власною втомою.
– Ні, – сказав Бюрґель, ніби почув думки К. і тактовно намагався заощадити йому зусилля на відповідь. – Ви не повинні лякатися розчарувань. Тут багато що має на меті залякати людину, а новачкові перешкоди можуть видатися непереборними. Я не збираюся досліджувати, як усе це виглядає насправді, можливо, видимість відповідає дійсності, моя посада позбавляє мене належної дистанції, щоб правильно все оцінити. Але зауважте, що часом обставини складаються всупереч прийнятому порядкові, і одне лише слово, погляд, жест довіри може досягнути більше, ніж виснажливі старання протягом усього життя. Так воно вже є. Звичайно, такі ситуації також відповідають загальному станові речей хоча б тим, що їх ніколи не використовують. Але чому не використовують, – питаю я себе раз у раз.
К. не знав, і хоча він усвідомлював, що те, що сказав Бюрґель безпосередньо його стосується, але зараз відчував стійку відразу до всіх справ, до яких міг би бути причетним, злегка відкинув голову назад, ніби звільнивши шлях словам Бюрґеля, які тепер уже не мали його торкатися.
– Це найпоширеніша скарга всіх секретарів, – продовжував Бюрґель, потягуючись і позіхаючи, що виглядало контрастом до серйозності сказаного, – що вони змушені провадити більшість допитів у Селі вночі. Але чому вони на це скаржаться? Бо це занадто їх утомлює? Бо вони хотіли б використовувати ніч для сну? Безумовно, вони скаржаться не на це. Звичайно, серед секретарів є менш і більш старанні, як і всюди, але жоден із них не нарікає на надто великі труднощі, принаймні офіційно ніхто цього не робить. Це просто не заведено. Стосовно цього ми не проводимо межі між робочим і вільним часом. Такий поділ нам чужий. Отже, чому секретарям не подобаються нічні допити? Шкодують відвідувачів? Ні-ні, це також неправильно. Вони не відчувають ніякого жалю до прохачів, як, зрештою, і до себе, до всіх однаково безжальні. Зрештою, ця відсутність співчуття – не що інше, як точне виконання службового обов'язку, тобто саме те, чого шукають прохачі. І навіть якщо сторонній спостерігач нічого такого й не зауважує, загалом усі погоджуються з цією практикою. Тож отримуємо нічні допити, вони цілком улаштовують прохачів, ніяких суттєвих зауважень проти таких допитів не зафіксовано. Тоді звідки ж така нехіть секретарів?
Цього К. теж не знав, він узагалі дуже мало знав, навіть не міг збагнути: серйозно Бюрґель питає його думку чи тільки задля годиться. "Якщо б ти дав мені полежати у твоєму ліжку, – думав він, – то вже завтра в обід або ще краще ввечері я відповів би на всі твої запитання". Але Бюрґель, здається, не зважав на нього, його значно більше цікавило питання, поставлене самому собі.
– Наскільки я можу це знати з особистого досвіду, мені здається, секретарі мають щодо нічних допитів наступне зауваження: ніч менше надається для перемовин із прохачами, бо вночі значно важче або й зовсім неможливо цілком зберегти офіційний характер такої зустрічі. Проблема полягає не в зовнішніх формальностях, їх можна дотримуватися як удень, так і вночі, справа не в цьому. Страждає службове ставлення до справи. Несвідомо людина вночі має схильність розглядати речі під значно більш приватним кутом зору, прохання відвідувачів виглядають вагомішими, ніж вони є насправді, у процес прийняття рішення втручаються побічні розважання про особисту ситуацію прохача, його проблеми і труднощі, і тоді необхідний бар'єр між службовцем і прохачем, навіть якщо він нібито присутній, насправді послаблюється. І там, де за інших обставин панував би сухий обмін питаннями та відповідями, часом відбувається якийсь дивний і невідповідний обмін ролями. Принаймні так стверджують секретарі, тобто люди, професійно наділені дуже тонким чуттям на такі речі. Але навіть вони, – про це вже часто говорилося в наших колах, – під час нічних допитів рідко помічають вплив таких несприятливих чинників, навпаки, від самого початку намагаються опиратися таким впливам, і їм здається, що вони змогли досягти вагомих результатів. Але коли пізніше читаєш протоколи, дивуєшся, як багато в них недоліків, що лежать на поверхні і які ніхто не помітив та не усунув. Такі помилки найчастіше не дуже виправдано ідуть на користь прохачам, і їх непросто виправити належними офіційними методами. Звичайно, рано чи пізно все поставить на свої місця контрольна інстанція, але в цьому разі лише буде відновлено справедливість, а людині зашкодити це вже не зможе. Хіба за таких обставин скарги секретарів не обґрунтовані?
К. вже майже задрімав, але тепер його знову розбудили. "Навіщо все це? Навіщо все це?" – питав він сам себе і спостерігав з-під напівзаплющених повік за Бюрґелем не як за чиновником, що обговорює з ним важливі питання, а як за чимось, що перешкоджало йому спати і в чому він не бачив жодного іншого сенсу. Та Бюрґель був цілковито захоплений своїми розмірковуваннями і посміхнувся так, ніби зміг трохи спантеличити К. Хоча він був готовий відразу ж повернути К. на правильний шлях.
– Отже, цілком обґрунтованими ці скарги також не назвеш. Зрештою, ніде не вказано, що нічні допити проводити необхідно, і якщо чиновник їх уникає, то не порушує жодних приписів. Але загальна ситуація, перевантаженість роботою, методи праці чиновників у Замку, труднощі з виїздами, а також правило, що допитувати прохачів потрібно лише після закінчення повного розслідування, але відразу ж, не відкладаючи, – все це й багато іншого перетворило нічні допити на необхідність. Та якщо це вже стало неминучим, я так гадаю, то спричинилися до цього, хоча й опосередковано, офіційні циркуляри, а тому скаржитися на нічні допити означає майже те саме, – ясна річ, я трохи перебільшую, – що й скаржитися на самі закони.