– Ти не знаєш, що таке вірність, – сказала вона, трохи опираючись його близькості. – Те, як ти ставишся до цих дівчат, не найважливіше, але те, що ти взагалі ходиш до цієї сім'ї, повертаєшся звідти із запахом їхньої домівки на одязі, для мене жахливе приниження. Ти ідеш зі школи, не сказавши мені ні слова, і проводиш там півночі. А коли за тобою питають, ти дозволяєш цим дівкам вибріхувати тебе, пристрасно вибріхувати, особливо тій, незрівнянно замкнутій. Вибираєшся з їхнього дому таємною стежкою, можливо, аби ще й не зіпсувати репутацію цих дівчат, репутацію таких дівчат! Ні, ні слова більше про це!
– Про це ні слова, – погодився К. – Але повернімося до іншого, Фрідо. Про це, зрештою, більше й немає що сказати. Чому я ходжу туди, ти знаєш. Це нелегко мені дається, але я змушую себе. Ти не повинна ще більше ускладнювати мені це. Сьогодні я просто хотів зазирнути на мить і запитати, чи Варнава, який повинен був передати важливе повідомлення і давно повернутися, вже прийшов. Його ще не було, але він мав незабаром надійти, як мене запевнили, і це виглядало досить переконливо. Я не хотів, щоб він з'являвся в школі й травмував тебе своєю присутністю. Години минали, але він, на жаль, так і не з'явився. Зате нагодився інший, ненависний мені чоловік. Я не хотів, щоб він шпигував за мною, тому скористався запасним ходом через сусідський сад, але я не мав наміру й ховатися, тому потім на вулиці підійшов до нього з міцною вербовою різкою в руках, у цьому зізнаюся чесно. Це все, що я можу про це сказати, зате є інші теми для розмови. Наприклад, мої помічники, згадувати яких мені так само гидко, як тобі одну відому сім'ю. Порівняй твої стосунки з ними із моїм ставленням до цієї родини. Я розумію твою відразу до сім'ї Варнави і поділяю її. Я ходжу до них тільки в справах, часом мені навіть здається, що це несправедливо, і я їх просто використовую. Але натомість ти й помічники! Ти й не намагалася заперечувати, що вони чіпляються до тебе, навпаки, зізналася, що це тебе приваблює. Я не ображався, бо розумів, що тут діють сили, які ти не в змозі подолати, і був щасливий, що ти принаймні намагаєшся опиратися, я допомагав тобі в цьому. І тільки тому, що я на кілька годин випустив справу з поля зору, сподіваючись на твою вірність, а окрім того, розраховуючи й на те, що будинок надійно зачинений, а помічників остаточно прогнано, – боюся, що я досі їх недооцінюю, – тільки через те, що я на кілька годин послабив контроль, такий собі Єремія, якщо бути точним, то вже не дуже здоровий підстаркуватий чолов'яга зухвало дозволив собі зазирнути у вікно, і тепер через це я повинен утратити тебе, Фрідо, і почути замість привітання: "Ніякого весілля не буде". Хіба не я мав би дорікати в цій ситуації? Але ж я не дорікаю, все ще не дорікаю. – І К. знову здалося, що потрібно відволікти Фріду, тому він попросив принести йому щось перекусити, бо він нічого не їв з обіду. З очевидним полегшенням Фріда кивнула на знак згоди і пішла принести їжу, але не далі коридором, де, згідно з уявленнями К., мала б міститися кухня, а трохи вбік, на кілька сходинок нижче. Незабаром вона повернулася з тацею нарізаного холодного м'ясива й пляшкою вина, але це були лише рештки чиєїсь трапези. Щоб це приховати, нарізані шматочки були поспіхом знову викладені на тарілку, серед них залишилися забуті шкірки від ковбаси, а три чверті пляшки було випито. К. нічого не сказав на це і з апетитом взявся за їжу.
– Ти була на кухні? – запитав він.
– Ні, у себе в кімнаті, – відповіла вона.
– Ти могла б узяти мене з собою, – зауважив К. – Ходімо туди, і я поїм сидячи.
– Я принесу тобі крісло, – сказала Фріда і зробила крок назад.
– Дякую, – зупинив її К. – Я не піду донизу, та й крісла не потрібно.
К. стримав Фріду, вхопивши за руку, вона стояла мовчки з низько опущеною головою і вперто кусала губу.
– Ну так, справді, він унизу, – сказала вона. – А чого ти чекав? Він лежить у моєму ліжку, застудився на вулиці і тепер хворий, він майже нічого не їв. Загалом усе це твоя провина; якби ти не прогнав помічників і не ходив назирці за тими людьми, ми могли б зараз спокійно сидіти собі в школі. Але ти зруйнував наше щастя. Думаєш, Єремія наважився б коли-небудь викрасти мене, поки був на службі? Тоді ти нічогісінько не розумієш у тутешніх порядках. Він хотів до мене, мучився, бігав за мною, але це була тільки гра, як бавиться голодний пес, не наважуючись стрибнути на стіл. Так само і я. Мене тягнуло до нього, він був моїм другом дитинства, – ми бавилися разом на схилі Замкової гори, це були щасливі часи, ти ж ніколи не питав мене про минуле. Але все це не мало значення, поки Єремію стримувала служба, а мене обов'язки твоєї майбутньої дружини. А ти вигнав помічників і ще й пишався цим, ніби зробив щось для мене; хоча в певному розумінні так воно й було. З Артуром ти зміг тимчасово досягнути успіху, він дуже вразливий і не настільки пристрасний. Зате Єремія не зважає ні на які перешкоди. А крім того, ти майже знищив Артура ударом кулака посеред ночі, – той удар теж зруйнував наше щастя, – помічник утік до Замку, щоб скаржитися, і навіть якщо він незабаром повернеться, зараз його немає. Та Єремія залишився. На службі він боїться кожного погляду господаря, але поза службою він безстрашний. Прийшов і взяв мене. Ти покинув мене, а він, мій старий друг, був поряд, і я не змогла стриматися. Я не замкнула шкільні ворота, а він скористався цим, потім розбив вікно і витягнув мене назовні. Ми втекли сюди, господар поважає його, а мешканці щасливі мати такого коридорного, тож нас узяли на роботу. Не він живе в мене, ми просто маємо спільну кімнату.
– Попри все я не шкодую, що прогнав помічників, – сказав К. – Якщо все було так, як ти описуєш, і твоя вірність пояснювалася тільки службовими обов'язками помічників, тоді добре, що все закінчилося. Сімейне щастя поміж двома дикими звірами, які стримуються тільки зі страху перед нагайкою, – невелика втрата. У такому випадку я вдячний сім'ї, що мимоволі розлучила нас.
Вони мовчали і продовжували ходити поряд туди-сюди, важко було сказати, хто першим робив крок. Фріда, здавалося, нервується через те, що К. більше не тримає її попід руку.