– А в чому ти бачиш тут вплив Замку? – запитав К. – Наразі я не помітив ніякого втручання. Усе, що ти розповіла досі – бездумний страх людей, зловтіха через нещастя ближнього, зрадлива дружба, – речі, які зустрічаються на кожному кроці. А з боку твого батька – принаймні так мені видається, – дріб'язковість. Бо що таке диплом? Підтвердження його здібностей, які залишилися при ньому? Тим краще. Він ускладнив начальнику завдання саме тим, що відразу ж на другому слові кинув тому під ноги свій диплом. Але найбільш показовим видається мені те, що ти жодним словом не згадуєш Амалії, яка завинила у всьому і яка, мабуть, тихенько стояла собі ззаду і спокійно спостерігала за цим спустошенням.
– Ні, – сказала Ольга. – Тут нікому ні в чому не можна дорікнути, ніхто не міг би вчинити інакше, усе це вплив Замку.
– Вплив Замку, – повторила Амалія, яка непомітно підійшла знадвору, батьки були вже в ліжку. – Розповідають історії про Замок? Усе ще сидите тут удвох? Ти ж збирався відразу йти назад, К., а зараз вже наближається десята. Тебе цікавлять такі історії? Тут є чимало людей, які тільки цим і живуть, вони сідають одне навпроти одного і мучать себе навзаєм, але ти, як мені здається, не належиш до таких людей.
– Ні, – заперечив К. – Саме до них я й належу. Натомість люди, яких такі історії не хвилюють і які примушують хвилюватися інших, не справляють на мене надто сильного враження.
– Добре, – сказала Амалія. – Але людська цікавість буває різна. Наприклад, я чула про одного юнака, який цілими днями й ночами думав тільки про Замок, більше нічого його не цікавило. Усі переживали, щоб він не з'їхав з глузду, бо всі його думки були звернені догори, до Замку. Але врешті з'ясувалося, що думав він не стільки про Замок, скільки про доньку якоїсь прибиральниці однієї з канцелярій, і після того, як здобув її серце, все налагодилося.
– Думаю, цей чоловік мені сподобався б, – сказав К.
– Я сумніваюся, – відповіла Амалія, – що тобі сподобається цей чоловік, але, можливо, – його дружина. Та не буду вам заважати, я лягаю спати й мушу вимкнути світло. Бо хоча батьки вже сплять, але за годину найміцніший сон уже минеться, і тоді їх може розбудити будь-що. На добраніч.
І справді вмить стало дуже темно, Амалія, вочевидь, примостилася десь біля батьківського ліжка.
– Хто цей юнак, що про нього вона розповідала? – запитав К.
– Не знаю, – відповіла Ольга. – Можливо, Брунсвік, хоча це ніби й не зовсім про нього, мабуть, хтось інший, її не завжди легко зрозуміти, бо ніколи невідомо, серйозно вона говорить чи жартує. Переважно вона говорить серйозно, хоча це й звучить іронічно.
– Облиш ці припущення! – сказав К. – Як ти потрапила в таку сильну залежність від неї? Це трапилося ще до вашого нещастя? Чи вже після? І хіба в тебе не виникало бажання звільнитися від неї? Ця залежність має якесь конкретне пояснення? Вона ж наймолодша, а отже, повинна всіх слухатися. Винна вона чи ні, але це вона накликала біду на сім'ю. І замість щодня просити в кожного з вас пробачення за скоєне, вона тримає голову вище за всіх, ні про що не турбується, тільки опікується батьками, і то робить їм велику ласку. Вона не хоче бути ні в що посвяченою, як сама говорить, а коли врешті розмовляє з вами, то переважно серйозно, хоча це й звучить іронічно. Можливо, її влада пояснюється красою, про яку ти часом згадуєш? Але ви всі троє дуже схожі між собою. А те, чим вона від вас обох відрізняється, свідчить не на її користь. Коли я побачив її вперше, мене злякав її тупуватий холодний погляд. А крім того, хоча вона й наймолодша, це зовсім не помітно в її зовнішності, бо вона виглядає, як ті позбавлені віку жінки, які майже не старіють, але зате ніколи не бувають по-справжньому юними. Ти бачиш її щодня, тому не помічаєш твердості в її обличчі. Саме тому, подумавши, я не можу надто серйозно сприймати й симпатії Сортіні до неї, можливо, своїм листом він хотів її тільки покарати, а не покликати?
– Про Сортіні я не хочу говорити, – сказала Ольга. – 3 урядниками із Замку можливо все, незалежно від того, йдеться про найвродливішу чи найбридкішу дівчину. Але в усьому решта ти цілком помиляєшся стосовно Амалії. Послухай, у мене немає особливих причин переконувати тебе змінити своє ставлення до неї, але я таки намагаюся і роблю це задля тебе. Амалія стала причиною нашої біди, це справді так, але навіть батько, якого все це зачепило найболючіше і який ніколи особливо не стримувався у словах, тим більше вдома, тож навіть батько ніколи, і в найтяжчі часи, не дорікнув Амалії жодним словом. І зовсім не тому, що схвалював її поведінку. Як міг він, великий шанувальник Сортіні, погодитися з таким, він не здатен був цього збагнути. Батько залюбки пожертвував би задля Сортіні собою і всім, що в нього було. Хоча, звичайно, й не так, як це трапилося, коли Сортіні нібито розізлився на нас. Нібито, бо після того ми нічого більше про Сортіні не чули. Якщо доти він жив замкнуто, то тепер здається, що його взагалі більше немає. Бачив би ти Амалію тоді. Ми всі знали, що ніякого конкретного покарання не буде. Від нас просто всі відвернулися. У Селі і в Замку. Але якщо відчуженість людей була помітною, то про Замок не було відомо нічого конкретного. Зрештою, якщо ми раніше не відчували ніякого сприяння з боку Замку, то як тепер повинні були б помітити відсутність такої підтримки? І ця тиша була нестерпною. Навіть те, що люди нас цуралися, було не так страшно, вони ж робили це не з якихось переконань, можливо, й не мали нічого серйозного проти нас, тоді нас і близько ніхто так не зневажав, як сьогодні. Усі просто робили вигляд, що не знають нас, із самого лише страху, і чекали, що буде далі. Небезпека бідності з самого початку теж нам не загрожувала, всі боржники заплатили, розрахунки були на нашу користь. Якщо бракувало їжі, потай приносили родичі. Була пора збору врожаю. У нас не було своєї землі, а наймати нас ніхто не наважувався, тож ми вперше в житті були приречені на байдикування. І ми сиділи всі разом за зачиненими вікнами в липневу та серпневу спеку. Нічого не відбувалося. Жодних викликів, жодних повідомлень, жодних новин, жодних візитів. Нічого.