Замок в Піренеях

Сторінка 7 з 50

Юстейн Гордер

Найпростіше пояснення, на мій погляд, чому ми водночас знову опинилися на тому місці, де колись зазнали найсолодшої розкоші та найпе-кучішого болю в нашому житті, телепатія. Твої пояснення чи спростування значно заплутаніші й дещо тхнуть притягненою за вуха статистикою.

За теорією ймовірності, ймовірність нашої зустрічі на терасі старого готелю можна описати приблизно ось так: уявімо собі, ніби ми стоїмо на протилежних берегах фьорду і стріляємо одне в одного з рушниці. Наші кулі мали би зіткнутися посеред протоки і впасти на дно. Це, може, й було б чимось надприродним, принаймні фантастичною точністю попадання. Як на мене, набагато легше збагнути інше: як дві душі, які колись були близькими, здатні на відстані спілкуватися між собою про те, що глибоко хвилювало їх обох. Ти послав мені сигнал, що збираєшся туди, а я його прийняла. І теж приїхала!

Отож телепатія! Цей безліч разів описаний феномен, який я згадала, щоб доступно пояснити те, що ти зневажливо називаєш "дивовижним збігом", експериментально досліджували вчені багатьох університетів світу, піонерами у цій сфері було, зокрема, подружжя Райн в університеті Дюк в Північній Кароліні ще в тридцятих роках XX століття. Хочеш, радо вишлю тобі декілька відгуків, я зібрала чималу бібліографію.

Хіба квантова механіка не доводить нам, що все у всесвіті взаємопов'язане до найменших часточок?

З приязною допомогою деяких колег я останнім часом трохи вивчала квантову фізику. У школі, де викладаю, упродовж року проводився вечорами міжпредметний колоквіум. Навіть свій клуб ми назвали "In vino veritas", що мало би свідчити про неофіційну форму спілкування нашого зібрання. Однак кілька вечорів з фізиками та фахівцями з природничих наук переконали мене, що сучасна фізика анітрохи не позбавила світ містичності, властивої епосі Платона. Можеш мені заперечити, Стейне, ти ж завжди був всезнайком...

Якщо дві частинки, наприклад, фотони, які мають спільне джерело чи вихідну точку, розділяються і покидають одне одного з шаленою швидкістю, вони не перестають бути цілісністю. Навіть прямуючи врізнобіч у всесвіті й віддаляючись на відстань багатьох світлових років, вони зостануться єдиним цілим; кожна з двох частинок понесе з собою інформацію про властивості іншої; на одну з "частинок-близнят" завжди буде впливати те, що збуватиметься з іншою. Йдеться, звісно, не про звичайний зв'язок, а про взаємозалежність, або ж про те, що ми називаємо "не-локальністю". На квантовому рівні світ є фактично "нелокальним", не має ні кінця, ні краю. Дивно, може, навіть так само незбагненно, як сила тяжіння. Айнштайн заперечував цей феномен, сприймаючи його за провокацію супроти розуму, однак після Айнштайна його було підтверджено експериментально.

Ми говоримо зараз не про телепатію, а про те-лефізику. Хоча духовний контакт почерез великі відстані є, як на мене, набагато важливішим для людини, ніж квантова механіка, бо ми на цій землі живі душі. Глянь на зірки та галактики, подивись на комети й астероїди, що шугають повз нас, і не стримуй щасливого сміху. Що там могутні небесні тіла? Ми є живими душами у цьому всесвіті! Що можуть комети й астероїди? Що вони здатні відчувати? Чи усвідомлюють самі себе?

Була би я марновірною, сказала б, що фотони мають свідомість і спілкуються, передаючи свої думки на віддалі. Що ж, у таке я не вірю. Я вважаю, що ми, люди, займаємо особливу нішу. Ми — живі душі у цьому театрі всесвіту!

Стейне! Доки ти читаєш це речення, мільярди нейтронів пронизують мій мозок, прилітають з Сонця, з інших зірок Чумацького Шляху, з чужих галактик. Вони є певним доказом не-локальності всесвіту. Інший парадокс полягає в тому, що квантові механічні частинки іноді поводяться як хвилі, а іноді — як частинки. Експерименти показали: електрон (отже, крихітна частинка) здатен пройти крізь дві різні щілини чи дірки водночас. Приголомшливо... Це те саме, що уявити собі, як звичайний тенісний м'ячик пронизує під ударом два окремі вічка тенісної сітки одночасно.

Я не прошу тебе зрозуміти чи детальніше пояснити мені, як щось може бути водночас і хвилями, і частинками або ж іноді — тим, а іноді — іншим. Не прошу нічого, лише схилитися перед величчю всесвіту. Якщо закони фізики — в наших очах — оповиті таїною, то хай собі такими й зостаються. Можна хіба пожалкувати, що ми не здатні пояснити все, що відбувається між небом і землею — поети могли би повправлятися у віршуванні на цю тему на світанні, елегійно похитуючи головою, мовляв, як мало нам дано збагнути глибінь всесвітньої містерії — та поки що нам залишається хіба визнати її.

Те, що я більш чи менш усвідомлено здатна перехопити послану тобою думку, визнати не важче, ніж математичні або ж фізичні постулати. Ми ж визнаємо квантову фізику, хоч і не розуміємо її до пуття...

Хіба ні?

Британський математик і астрофізик Джеймс Джине якось сказав: "Всесвіт стає більше схожим на велику думку, ніж на велику машину".

Я щойно одержав свіжий звіт про кліматичні зміни, він перевершив наші побоювання. До мене пробилися двоє надміру запопадливих журналістів, які, кров з носа, прагнули почути від мене коментар, перш ніж настане кінець світу. Нині навколо цих питань розгорілася справжня істерія, штучно спровокована засобами масової інформації— Тому доведеться на коротко урвати нашу розмову, але я ще повернуся до кінця робочого дня. Перш ніж я піду, дозволь запевнити, що я дуже шаную твої переконання, навіть більше: незважаючи на те, до чого ми нині договоримося, до яких "ізмів" признаємося, я дуже поважаю тебе як людину. Просто вибач, що сам я не вірю у так звані "надчуттєві феномени".

Гаразд, гаразд. Ти далеко не однозначна особистість, хлопчику мій. Колись я добре знала тебе... А зараз напишу кілька слів про Брусничну Жінку. Я ніби бачу, як ти враз наїжачуєшся, так само, як бачила тебе крізь двері й стіни тієї ночі, коли ти курив, схилившись над столом. Отож тепер мене послухай.

Після того, як воно сталося тоді, ти схлипував, наче дитя, я мусила тебе заколисувати. А що відбувалося, коли ми знову стрінулися там, через тридцять років?

Пишеш, що не віриш у жодні незнані сили, котрі втручаються у плин нашого життя, однак тремтів, немов осиковий листок, коли ми врешті зупинилися на узліссі березового гаю. А тіло не обманює...