Зі своєї матеріалістичної позиції, що докорінно суперечила моїй спіритуалістичній орієнтації, яка тоді ще перебувала в зародковому стані, ти — у гарячкових пошуках прощення — висунув потішну теорію. Отож ми дійшли згоди, що Бруснична Жінка і жінка, котру ми бачили на перевалі — одна і та ж людина. Натхненний своєю теорією, ти сказав: "Уяви, наче це фільм або кримінальний роман!" Мене дуже зацікавило, до чого ж ти ведеш... А ти продовжував: "У березовому гаю ми могли зустріли близнючку тієї жінки..."
Гм, якщо так, то, можливо, Ісус лише тому зумів пройти по воді, що Генісаретське озеро вкрилося кригою!
Проходячи повз те місце по дорозі до готелю, ми трималися за руки; крокували швидко, але умовилися не піддаватись паніці. Обоє були однаково налякані. Слава Богу, ти не кинувся бігти, але за це поплатилася я, бо ти так сильно стискав мої пальці, що довго ще потому мене боліла рука. Пам'ятаю вино, яке ми пили до вечері. Нам конче треба було випити. Ми видудлили повну пляшку, довелося замовити ще пів. А ще я пригадую, що ледве тримала склянку, бо ти вичавив геть усю силу з руки.
Пам'ятаю ніч, Стейне. Того разу вже я намагалася тебе звабити. Я була дуже відвертою. Думала, що маю лише цей єдиний шанс: якщо не пощастить, ми вже ніколи більше не знайдемо дороги одне до одного. Я зваблювала тебе за всіма правилами мистецтва спокушання. Якби це відбувалося на кілька годин раніше, ти, напевно, піддався би чарам і захмелів від жаги. Однак я не зуміла розбурхати твої почуття. Тобі й самому було прикро на душі від власної незворушності, тебе, вочевидь, також не покидали думки, як воно буде далі, до того ж, ти пополі упився до чортиків. Після обіду та кальвадосу ми прихопили з собою до номера пляшку білого вина, я його навіть не пригубила. Пам'ятаєш, чим усе скінчилося? А скінчилося тим, що ти ліг у ліжко головою у ноги, а я — на подушки, мої ступні сягали твого обличчя. Раз я навіть спробувала погладити тебе ногою по щоці, але ти відсунувся убік — не те, щоб грубо й роздратовано, але рішуче. Ще довго ніхто з нас не спав, ми просто лежали, і кожен знав, що інший не спить, але щосили вдавали, ніби бачимо десятий сон. Зрештою, таки посігули, принаймні ти, після такої кількості випитого важко було не заснути.
Я гірко каялася, що не віддалася тобі у віль-щанику ще до зустрічі з Брусничною Жінкою. Я знала, що нам, мабуть, не бути вже разом, я вже тужила за тобою.
Туга за коханим, з яким лежиш в одному ліжку, значно пекучіша, ніж тоді, коли двоє сердець розділяють континенти.
Казка скінчилася. Ми вели дружню розмову, пливучи фьордом. Пили каву й ласували лефсе, картопляними млинцями. З порому Несьой зійшли в Геллі, з лижами на плечах та наплічниках за спиною; авто стояло там, де ми його й покинули, якесь таке самотнє, ніби сумувало за нами. Бідолашні фари і переднє крило, подумала я, а може, й сказала вголос. Ти теж бовкнув щось з чорного гумору. Навзаєм... А тоді ми поїхали.
Що хотіли ми з'ясувати там, на перевалі? Що недогледіли тоді? Чи ретельно шукали слідів крові? Останків і волосся?
Розмовляли ми, власне, не тільки про це. Зважаючи на обставини, поїздка додому все ж була приємною. Можливо, тому, що усвідомлювали —це наша остання автомобільна мандрівка. Ми вже почали ставитись одне до одного з певною відстороненою турботою. Про повернення до любовного гніздечка, невимушене і жадане, немов нічого й не сталося, не могло бути й мови. Ми поводилися, наче друзі, ввічливо й прихильно.
Спершу ми переправилися поромом через фьорд, потім доїхали до Лердаля, річки та старовинної церкви. Мені знову аж перехопило горло, коли ми проминали закрут і прірву, де я тиждеіц тому злякалася, що ти хочеш убити мене або ^ накласти на себе руки. Ти зняв праву руку з керм;, і обійняв мої плечі. Твій мимовільний порив зі. грів мене. А тоді ми вибралися на перевал...
Я прямую зараз у зворотному напрямку. На цю мить я в Ґулі, сиджу в готелі Перс, тут є мережа. Я прочитав твого останнього е-мейла, відповідь відішлю звідси за мить.
Однак почуваюся незатишно, бо я не готельний постоялець, лише випадковий подорожній. Боюся, ось-ось мене ввічливо попросять забратися геть. Колись крадькома пробиралися до готелю, щоб скористатися туалетом, а нині — щоб залізти в Інтернет.
Я не міг опиратися самому собі, мусив знову опинитися в горах. Але ти пиши далі. Маєш чотири або й п'ять годин, перш ніж я знову знайду мережу, у нашому готелі. Саме туди я прямую. Я повідомив про своє прибуття, а мені сказали, що сезон вже завершується, тож, ймовірно, буду ночувати сам-один на весь готель.
Ти їдеш до Ф'єрланна, Стейне? Помахаємо одне одному в Гемседалі... Десь там ми розминемося, між нами проляже відстань на один метр, а може, на один людський вік...
...Ми бачимо перед собою блискучу холодну поверхню Старечого озера, я помічаю, як знову тремна кермі твої руки, а нога — на педалі газу. Ось
ТЯТ^ІК-Р там. Ти з'їжджаєш на узбіччя і зупиняєшся В->лс
Ми обоє виходимо з червоного фольксвагена-С^учка". Ми й далі дуже ніжні одне з одним, туск, гіркота, розкаяння від скоєного шматує останні ниточки кохання між нами. Ти викрикуєш якусь лайку, брудну і бридку. Я й не підозрювала, що ти знаєш такі слова. Я ж просто плачу.
Від рожевої шалі ані сліду. Ми бредемо понад озером, і, хоч те, що шукаємо, мало би кидатися у вічі, ніде не знаходимо. Невже хтось знайшов шаль і прихопив з собою? А може, її віднесло кудись негодою та вітром?
Вже не пригадую, що відчули, полегшу чи розчарування, знайшовши іще кілька уламків від фари. Отож нам нічого не привиділося... Тут ми ваїхали на людину, гнали ж несамовито. Інших слідів немає. Жодних слідів крові, великого каменя чи земляного насипу, що міг би спричинити такий удар при зіткненні.
Ми знову сіли в авто і поїхали далі. Ти звернув увагу на потішну засніжену вершину, схожу на цукрову голову, на протилежному краю озера, так ніби це мало щось спільного з таємничою пригодою, що спіткала нас.
Доки їхали вниз через Гемседаль, тільки й балакали про ту пригоду. Здається, ти перший завів Розмову, саме у тому місці, де ми звернули з шосе, Де я піддалась на твої умовляння, бо був ти невідпорним спокусником. Зараз нікому з нас навіть На гаДку не спало б коментувати оту ескападу.