Я, до речі, мав намір розповісти трохи більше. Пором, на якому я плив, мав ту саму назву, що й рукав фьорду. Спершу ми причалили біля Гелли, там, де тоді залишили наш убогий ридван на автостоянці, — як дивно було стояти на палубі й дивитися униз, на паркувальний майданчик. Потім, перетнувши головне русло фьорду, попрямували до Ванґснеса, а тоді знову повернули й пристали біля Балестранда. Я тинявся туди й сюди пірсом поблизу готелю Квікне, чекаючи швидкохідного катера з Берґена. Він прибув десь, мабуть, з півгодинним запізненням. А зійшовши на борт, я раптом побачив, що кораблик називається "Сулундір"!
Я здригнувся. Бо ж увесь час думав про тебе. Від тієї миті, як ми попрощалися на старому пароплавному причалі два дні перед тим, я, правду мовлячи, не міг думати ні про що інше. Та зараз я поринув у спогади про наше літування на островах в Сулунні, коли ми відвідували твою бабусю. ЇЇРанді звали, чи не так? Ранді Гьонневоґ?
Я не просто поринув у спогади, я б назвав це станом занурення у глибини свідомості, бо раптом хвиля живих образів, давніх відчуттів та емоцій захлиснула мене, я знову побачив нас, двадцятилітніх, над фьордом — мов окремі, вихоплені з фільму кадри, хоч я не тямлю, чи їх знімав, і був то не німий фільм, я начебто чув твій голос, твій сміх, ти щось казала мені. Невже мені лише вчувалося легке віяння бризу, пташиний спів, запах твого довгого темного волосся? Воно пахло морем і водоростями. Спогади бухнули гейзером довго гамованого щасливого блаженства. То не був звичний потік свідомості, радше блискавична телепортація у час, який колись належав нам.
Спершу я — після тридцятилітньої розлуки —зустрічаю тебе в старому дерев'яному готелі, а потім покидаю його на поромі, що називається іменем крихітної острівної комуни, родом з якої сім'я твоєї матері. Ти, здається, казала колись, що й тебе назвали на честь тієї місцевості. Йшлося про Крайню Сулу, найвіддаленіший острів архіпелагу, де мешкала твоя бабуся. Але Сульрун і Сулундір! Хіба не було від чого здригнутися?
Поступово я заспокоївся, та ще довго стояв на палубі, усміхаючись сам до себе. Хай би як там було, все ж не варто піддаватися спокусі й робити химерні висновки з таких випадкових збігів. Кораблика просто назвали іменем однієї з прибережних комун того фюльку, у якому я саме перебував. Отож нічого надзвичайного!
А ти як гадаєш?
Я зараз на архіпелазі, у Сулунні. Сиджу в старому будиночку в Кольґрові і дивлюся у вікно на острівці та шхери. Єдине, що заступає мені краєвид, пара чоловічих ніг. Нільс Петер стоїть на алюмінієвій драбині й фарбує віконні рами поверхом вище.
Коли тієї середи ми зійшли вниз з Ф'єльстьо-лена, мій чоловік несподівано заквапився і наполіг на негайному від'їзді, аби спробувати, як він сказав, дістатися додому, в Берген, хоч би до початку вечірніх новин.
Ми піднімалися угору долиною Бьойядален, неподалік льодовика пірнули в тунель — було десь близько третьої пополудні. Вихопившись з тунелю, побачили, що туман уже не такий густий, як перше, а коли їхали понад берегом озера Йольстраватнет, навіть визирнуло сонце. За всю дорогу, аж до самого Фьорде, Нільс Петер озвався тільки раз, зауважив, що туман розсіюється, — ми саме огинали озеро поблизу Скей. Я спробувала зав'язати розмову, однак не спромоглася витягти з нього більше ані слова. Згодом мене несподівано вразив здогад, що єдина зронена Нільсом Петером репліка була не лише метеорологічним коментарем, але й стосувалася його стану душі.
Коли ми після Фьорде звернули на південь, він раптом повернувся до мене і сказав, що провести весь день за кермом надто стомливо і що ми могли би переночувати одну ніч в родинному гнізді моєї матері, яке зараз скромно називаємо "літнім будиночком". Від самого початку Нільс Петер мав намір їхати просто додому, бо назавтра передбачався важкий день. Ця несподівана пропозиція була своєрідним кроком до примирення, вибаченням і за те, що супився, коли я всупереч його волі таки пішла з тобою в гори, — ми ж тридцять років не бачилися, Стейне! — і за затяту мовчанку в авті. Так ми й зробили. Перетнули фьорд між Рюшедальсвіком та Рютледалем і попрямували в шхери, в Сулунн. Доки ти сидів на відкритті свого кліматичного центру, ми насолоджувалися чудовим сонячним днем над морем. Звісно, деякі мої думки стосувалися тебе, маю на увазі спогади, спорадично вихоплені з забуття яскраві миттєвості. Не покидали вони мене й наступними днями, деякі з них і до тебе прибилися уривчастими "кадрами", про які ти не тямиш, чи фільмував...
Ми повернулися до Бергена у четвер пізно ввечері, а рано-вранці в п'ятницю я подалася на Набережну подивитися, як відчалює "Сулундір". Він відходить з Бергена о восьмій ранку. Я знала, що ти покидаєш Балестранд цього передполудня, сам мені розповідав. А що я вже не спала від досвітку, то вирішила прогулятися від Скансена, через ринкову площу Фіскеторгет до Набережної. Щоб побажати тобі щасливої дороги, Стейне, і знову попрощатися. Без сумніву, ірраціональний вчинок, але я так хотіла. Не кажи, що не відчув моїх флюїдів. Приємно було думати, що попливеш "Сулундіром", я уявляла собі, як згадуватимеш мене і нашу літню пригоду в горах.
Кораблик названий так не на мою честь. Ти добре кажеш, це назва острівної комуни на західному узбережжі біля гирла Соґнефьорду. Я провела там майже весь день на зворотному шляху додому, після нашого побачення, а зараз пишу тобі й дивлюся на море. На щастя, ноги перед вікном вже не заступають світ. Правду кажучи, вони трохи заважали мені милуватися краєвидом і думати...
Сулундір — це праскандинавська форма множини від слова Сулунн, тут сотні сотень Сулунн-ських островів. Сул— означає "зморшка, борозда", а —унн — "мати", "бути забезпеченим". Отже, острови Сулунна поренані від зморшок. Тут не йдеться про неточне геологічне визначення. "По-репані, обвіяні вітрами над водою..."*
Напевно, не забув, як ми гасали й бавилися у хованки поміж химерними нагромадженнями скель, що мали структуру кольорового конгломерату. Ти неодмінно мав би пам'ятати, як ми годинами блукали островом, збираючи цікаві камінці. Ти збирав окрушини мармуру, я ж якісь червоні круглячки. Вони й досі лежать тут, яскріють барвами — твої і мої. Я прикрашаю ними рабатки.