— Навіщо ти це зробив? — запитала я.
— Саме тут з нами сталася невеличка аварія, —відповів ти, навіть не глянувши на мене.
Ти вийняв скельця фари, які ми підібрали на плато, і розкидав їх біля кам'яної брили поряд зі свіжими. Ніби виклав останні шматочки мозаїки, яких бракувало, аби завершити картинку.
Навколо ніч, холодно. Я боялась, що авто не заведеться, та, на щастя, воно не постраждало, хоча й деренчало трохи. Ми мали пояснення: втомилися, втратили пильність, тому й в'їхали в каменюку, яку, вочевидь, прилаштували на закруті замість захисного бордюру, аби хтось не злетів у провалля з висоти кількох десятків метрів.
Ми з'їжджали вниз, до Бурґюнна, і аж здригнулися, коли з передцосвітнюї імли, немов мака-бричні лаштунки якогось фільму жахів, зненацька вигулькнула старовинна церква, увінчана головами Драконів; церкву оточував давній цвинтар, перед однією з могильних плит горіла свічка, її полум'я у сутінках літньої ночі теж видавалося рожевим.
Ми продовжували спуск з перевалу вздовж річки Лердальельвен, день вступав у свої права і, як це не парадоксально, що більше світліло, то більший опосідав нас страх. Коли дісталися Лер-даля, уже майже настав день, та ми були одностайні в одному: ще надто рано і водночас уже надто пізно шукати, де би поселитися, це могло би видатись підозрілим. До того ж, не хотілося, аби комусь впало у вічі понівечене авто. Тож останню милю до поромного причалу в Ревснесі ми проїхали, не зупиняючись. До відходу першого порому залишалось кілька годин. Ми зашали авто на причал — окрім нас, нікого більше не було — і вирішили трохи подрімати на відхилених спинках сидінь. Однак передумали. Хтось сказав, що поліція неодмінно наздожене нас, ми не встигнемо переплисти фьорд. Тут ми загнані в пастку, дороги далі немає. Навіть якщо жінка мертва чи непритомна, нас бачив водій білого автофургона, бачив червоного фольксвагена з лижами на даху за кілька хвилин до того, як знайшов потерпілу в придорожній канаві. Ясно, мов Божий день, що поліція може з'явитися будь-якої миті.
Чому вона брела у горах посеред ночі? На плато ніхто не живе, там немає ні рибальської хижі, ані мисливської хатинки. Та й вбрана жінка була не за погодою, жодного натяку на спортивний одяг для мандрів.
Що то за людина? Чи можна бути певним, ідо була вона в горах сама? А може, з кимсь? Може, була замішана в якусь аферу? Бо ж бачили ми ве-
^ичезний трейлер на автомобільній стоянці в Гемседалі— Хтозна, можливо, там щось сталося...
Ми були надто збудженими, щоб заснути, однак світло дня наганяло ще більшого страху, тому лежали з заплющеними очима і шепотілися, як діти, яким батьки дозволили переночувати в друзів. Я вважала доречним нагадати, що ми лише на кілька градусів змістилися на маленькій планеті, яка кружляє навколо сонця, а ти поквапився додати, мовляв, сонце — лишень одна із сотні тисяч мільйонів зірок Чумацького Шляху. І пішло... Ми наче пливли безкраїм океаном. Нам конче треба було розширити перспективу, перемістити фокус із себе на щось інше. Але тоді мене не душили сльози через усвідомлення, що колись мене не стане. Тоді момент не був сприятливим для туги, тугу витіснило відчуття провини, бо ми, мабуть, самі спричинилися до смерті іншої людини. То було так жахливо, що я не насмілювалася заговорити про те вголос. Але думала, думала увесь час. Забрати чиєсь життя! Забрала я, котра ніколи не вміла змиритися з тим, що колись зникну з цієї землі, а заразом з цього неозорого всесвіту, і не буде нічого. Не буде тебе, Стейне! Так-так, і тебе не буде теж...
Мені здається, від моменту, як того крихкого літнього ранку заїхали на поромний причал, і всі наступні дні, ми уникали називати речі своїми іменами, жодного разу не сказали "жінка, яку ми збили"... Якщо вже й заходила мова, казали тільки "це" або ж "те, що трапилося". Ти надто гнав там, на плато, — ми саме їхали пологим спуском —до того ж, ти витискав з маленького "жучка" усе на що той був здатний, і ми, не помітивши, збили, мабуть, жінку в горах Гемседаля. Однак розмовляти про те, що сталося, було понад наші сили. Повернувшись до Осло, саме цю частину нашої історії ми загнали глибоко у закамарки свідомості. Як могли ми тепер жити разом? Жити разом означало розмовляти, вголос обмінюватися думками, дуріти і сміятись, а ще спати разом і кохатись...
Зате ми почали цілком відкрито, не завуальовано, говорити про Брусничну Жінку. Саме завдяки їй я можу зараз, через багато років, майже не боячись, уголос визнавати, що ми наїхали і вбили жінку в Гемседалі. До благословенної Брусничної Жінки я ще повернуся, будь певен! Однак у цін нашій єдиній розмові я старанно дотримуватимуся хронологічної послідовності.
Як ти там? Уже дійшов до свого кабінету?
Дійшов... Лише кілька хвилин тому завантажив Інтернет і одержав першу нині електронну пошту. Лист був від тебе, я прочитав його і знищив.
Ти пам'ятаєш більше подробиць, ніж я. В одному ти все ж таки, як на мене, переборщуєш, надто наголошуєш, ніби ми вже тоді не мали сумніву, що жінка, на яку наїхали, не просто постраждала, а загинула від зіткнення. Вона ж могла просто сильно вдаритися, зламати руку, скажімо; її міг підібрати білий автофургон і підкинути до Гемсепаля. Та хай як би там було, драматизму тій події іе бракувало. Зараз я сиджу в своєму кабінеті і все переживаю заново.
Погоджуюся, треба зачекати, доки ти "введеш" У розповідь Брусничну Жінку. Щодо неї я маю деякі відмінні від твоїх судження. Але ти й так про це знаєш...
"Деякі відмінні судження"! Я ніби чую запах наукової інституції. Як воно там? Я маю на увазі, твій кабінет...
Це типовий для університетського корпусу на Бліндерні закамарок, прямокутний кабінетик в приміщенні математичного факультету, який ще називають корпусом імені Нільса Генріка Абеля. Полиці, письмовий стіл і навіть підлога завалені купами наукових оглядів, звітів, журналів. Та сьогодні я майже не помічаю цієї прозаїчної картини. Читаючи твоє послання, я ніби сиджу в одній з тобою кімнаті чи авто і слухаю. Розповідай далі. Ми стали на поромному причалі на південному березі Соґнефьорду...
Уже о четвертій ранку надворі білий день. Трохи згодом встало сонце, та ми не розплющували очей, далі шепотілися. Згадували, як безпечно і затишно було жити в кам'яному віці, і кілька тисяч років тому, і торік на Гарданґервідді. Та навіть остання "наша" кам'яна епоха видавалася такою недосяжною після недавньої пригоди. Ми мрійно поверталися до довгих ночей, коли можна було лежати горілиць перед своєю печерою і дивитись у зоряне небо. Нам здавалося, ми здатні протяти поглядом незмірні далі, осягнути велич всесвіту. Той ледь не дотиковий контакт До миготливих цяточок, віддалених на багато світлових років, майже завдавав болю. Екзотичне світло зірок, наших космічних сусідів, струменіло крізь всесвіт чимало тисяч років, перш ніж сягнуло нас, наших органів чуття, зафіксувалося там і пригасло. Промені сяєва далеких небесних тіл довго прокладали собі шлях, аж доки дісталися сітківки наших очей, а тоді продовжили подорож далі крізь призму відчуттів до самісіньких глибин духа — у цілком іншому вимірі, в іншій казці. А одного вечора з'явився місяць, спершу тоненький серпик, та від ночі до ночі він ріс, ставав щораз більшим, поступово заливаючи сріблястим полиском і Гарданґервідду, і небесне склепіння. То було немов полегша, не лише тому, що ми могли дивитися одне одному у вічі навіть уночі; місячне сяйво давало спочинок очам і душі, звільняючи від пронизливого вдивляння у космос, як це було у минулі ночі.