Спробуй, я не перешкоджатиму. Може, я й сам анітрохи не вірю в отой свій пантеїзм. Ходімо таки вже спати...
ЮСТЕЙН ҐОРДЕР Гаразд, ходімо спати. Ти перший запропонував... На добранічі На добраніч!
Ще тільки одне. Я собі "забронювала" цілий завтрашній день, аби спробувати докладно пере-повісти усе, що трапилося понад тридцять років тому. Спершу я трохи посплю, а з самого рання сяду до комп'ютера. Надішлю тобі кілька послань упродовж дня. Якщо ти обрав собі для спогадів історію нашого всесвіту, то хтось з нас двох мав би пригадати усе, чого ми зазнали тоді, понад тридцять років тому. Тебе це влаштовує? Чи ми вже дозріли убрати в слова те, що нас спіткало?
Скористаймося шансом. Одного разу ми пообіцяли собі ніколи не торкатися цієї теми, але тепер можемо, напевно, звільнити одне одного від обітниці мовчання.
Знаєш, що я цмулю увесь вечір?
Кальвадос! Я навіть чую запах. Яблучний...
Я вражений! Ти дійсно маєш надприродні нахили. Приємних снів! Почуємося завтра...
На добраніч.
VII
Одного пообіддя наприкінці травня 1976 року я стою перед вікном спальні на Крінґшьо. Вікно відчинене, надворі тепло, груди сповнює солодкий духмян весни. Не знаю, вдихаю я пахощі року, що настав, чи солодкаво-кислий запах торішнього тліну, та аж ніяк не молодої брості на деревах, отож, гадаю я собі, це дух вогкої землі, бо ж саме з масного, угноєного торішнім листям і травою ґрунту пробиваються нові, свіжі паростки. Я бачу тріскотливу сороку в кущах і кота, який намагається її вполювати. Сорока повертає мене думками до ластівки, яку мені довелося поховати в Сулунні, і враз потужною хвилею на мене знову, як і тоді в шхерах, накочується важке відчуття, що я теж є часткою природи. У мене починається звичний напад. Спершу очі бубнявіють сльозами, голова вмить наливається нестерпним болем. З моїх уст зривається стриманий хрипкий схлип, а тоді я починаю ридати. Ти збагнув, що відбувається, бо я чую, як ти заходиш до кімнати, минаєш репродукцію Замок в Піренеях на стіні, та, перш ніж встигаєш торкнутися мене, я різко обертаюся і дивлюся тобі в очі. "Одного дня нас не стане!" — судомно схлипуючи, вистогную я, радше навіть вию. І знову заходжуся плачем, однак дозволяю тобі втішати мене. Мабуть, ти гарячково думаєш, що робити, і, видно, вирішуєш, що цього разу марно пропонувати якусь нікчемну прогулянку до Соґнван-на — ні одне, ані два кола довкруги озера не зарадять. Мені здається, я пам'ятаю кожне твоє слово, коли ти пригорнув мене: лівою рукою намотував на пальці моє волосся, а правою обійняв за стан. Існує безліч способів тримати в обіймах жінку, ти мав власний...
— Витри сльози, — мовив ти. — Ми їдемо кататися на лижах на Юстедальсбреен.
За півгодини по тому ми сиділи в авті; лижі — на даху авта, наплічники — в багажнику. Останньою подібною витівкою був наш "печерний проект" на Гарданґервідді торік улітку. Тепер сонце знову високо стояло на небі, настав новий сезон ескапад. Я таке любила. Як я любила такі виправи!
Так, у мене бували різкі зміни настрою. Ми ще й до Соллігьоґди не дісталися, а мене вже переповнювала ейфорія. Тебе також. Якими щасливими ми були, Стейне! Я казала, що ніхто в світі не знає одне одного так добре, як ми з тобою. Ми жили разом, відколи нам виповнилося по дев'ятнадцять, майже нерозлучно цілих п'ять років, ми вже навіть поговорювали, що починаємо старіти. Кривдно думати про це нині, бо тоді ми були неймовірно юними, усе життя ще попереду... Минув тридцять один рік.
Ми мандрували червоним фольксвагеном. Спускаючись до Суннволлен, фантазували, ніби ми не просто чоловік та жінка, а ластівки, що кружляють над верхівками ялиць і поглядають униз на червоного жучка, а чи бульбашку, як їм, певно, здавалось з висоти пташиного польоту. Пригадуєш? Ми уявляли, ніби дивимося на себе збоку, бачимо, як кружляємо дорогами з лижами на даху, а на порозі вже червень. Ми знали, що уся радість і променистість світу акумулювалася цієї миті саме в нашому червоному фольксвагені, на купівлю якого ми складали наші літні заробітки упродовж двох років.
Коли минали Крьодерен і Галлінґдаль, розмова вичерпалася — наговорилися геть про все! — а минувши Бромму, й зовсім замовкли на хвилину чи дві. Не мали потреби розмовляти про околиці, бо ж бачили одне і те саме. Якось ми промовчали цілих чотири чи п'ять хвилин, аж раптом хтось з нас розсміявся, інший теж вибухнув реготом, і ми заскрекотали знову.
Ми їхали і їхали, перед нами лежав Гемседал ь і весь Вестланн. На самому перевалі в Гемседалі, на автостоянці праворуч від дороги, стояв велетенський трейлер з іноземними номерами. Ми часто згадували про нього увесь наступний тиждень. За кілька кілометрів від стоянки ми помітили жінку, яка простувала вздовж шосе в керунку гір, тобто, У тому ж керунку, що й ми. "Глянь! — сказав ти і Додав: — Бачила?"
Уже споночіло, нам видалося дивним, що самотня жінка пішки простує кудись посеред навколишньої пустки о цій порі доби. Єдиною причиною, чому ми не зупинилися й не запропоігували її підвезти, було те, що вона йшла не самою дорогою,
а стежкою за кілька метрів праворуч від шосе; до того ж, крокувала вона дуже цілеспрямовано і бадьоро. Жінка була вдягнена в якусь сірувату одіж з рожевою шаллю через плече. То була мальовнича картина. Образ жінки з рожевою шаллю посеред голубої літньої ночі закарбувався у моєму мозку донині. Швидким, впевненим кроком вона чомусь прямувала до гряди гір. Хоча ні, Стейне, вона мала намір перейти через гори. її шлях також пролягав до Вестланну. Ти скинув швидкість, проминаючи її; ми обоє глянули на жінку. Наступними днями ми цілком однаково описували мандрівницю. Старша жінка, казали ми. Жінка середнього віку з рожевою шаллю... А ще казали: їй десь п'ятдесят...
Ти вже прокинувся, Стейне? Теж рано встав? Сьогодні, коли я сиджу у жовтій кімнаті й пишу тобі, ми повинні бути разом. Цілий людський вік тому ми пообіцяли собі ніколи не згадувати того, що трапилося тоді в горах. Але зараз звільнили одне одного від обітниці.
Я не сплю. Ще досвіток, вле я вже сиджу в кухні з філіжанкою подвійного еспресо. Я відразу читвю твої листи, щойно ти їх надсилаєш. І так увесь день, нині я постійно буду online. Зараз піду на роботу і візьму з собою ноутбук. По-моему, це вперше виходжу з дому нарозвидні, ще тільки починає світати. Беріт спить, я залишаю їй записку, що рано прокинувся і більше не зміг заснути. Нвписав, що маю бвгвто роботи.