Цілу ніч провела Марійка в сльозах, стоячи біля вікна; їй усе здавалося, що чує, наче якийсь голос говорить: "Микола не послухав остороги!... Марійка не має вже судженого!"
На другий день усі верстяни встали досвіта. Всі дожидали Федя, бо хтось сказав, що він ходив уночі аж до лісів Плази. Війт, Марійка і Йосько вийшли аж на закрут дороги.
Небавом побачили Федя, але він не давав ніяких знаків, а це не ворожило нічого доброго.
— Ну що, Федю? Бачив ти що? Зустрів кого? — спитав війт, коли наблизився Федь до зібраних.
— Нічого не бачив, нікого не зустрів, — відповів Федь.
— Нікого! — прошепотіла бідна дівчина, а з її очей покотилися сльози.
— Над раном бачив я двох людей, — говорив далі Федь, — на яку милю відсіля. Спершу думав, що це Микола й доктор... але це були не вони.
— Хто ж були ті люди? — питав Йосько.
— Подорожні.
— Ти говорив з ними?
— Так.
— А прийдуть вони в село? — питав далі Йосько.
— Ні, пішли на Ретязат.
— То це були. туристи?
— Подобали на таких, — відповів Федь.
— А вночі ти нічого не запримітив на замку?
— Ні... — відповів Федь.
— Мій Боже!... — закликала Марійка.
— Треба було спитатися в тих подорожніх, коли будуть вертатися, — докинув корчмар і подумав: коби він хоч нічого злого їм не сказав про корчму.
Отже, від Федя війт, Марійка й інші не довідалися нічого, а коли до восьмої години ані лісничого, ані доктора не було, всі почали вірити, що вони вже ніколи не вернуться!...
Марійка була цілком зломана; не могла встояти на ногах. Батько поклав її в постіль. Подвоїлися сльози. Прийшла гарячка. Кликала Миколу... й зривалася бігти йому назустріч...
Треба було конче щось радити й вирішили, що війт, вівчар і корчмар підуть до замку. Більше не було нікого, хто відважився би йти з ними. Вчитель так терпів на ревматизм, що не міг ані кроком ступити поза школу.
О дев’ятій годині війт з товаришами, всі добре озброєні, пішли в напрямі гори Вулькану тою дорогою, куди йшли попереднього дня лісничий і доктор.
Ми не в силі описати того, що діялося, коли вони вийшли з села. Всі ходили прибиті й пригноблені і лякалися,. що одне нещастя потягне за собою друге.
Обчислили собі, що в найкращому разі, коли не трапиться по дорозі нічого злого, війт, Йосько й Федь зможуть вернутися щойно вечором.
Яке ж було здивування верстян, коли в другій годині з полудня вони побачили на дорозі чотирьох людей. Марійка миттю очуняла й вибігла їм назустріч.
Так, це був війт і його товариші, що несли обережно, на ношах, Миколу. За ними йшов доктор.
— Миколо... дорогий Миколо!... Він не живе!... Він не живе! — закричала Марійка.
— Ні... живе, — відповів доктор. — Але він заслужив собі на те, щоб не жити; я також!
Микола лежав на ношах, блідий, обезсилений, без пам’яті, а доктор, хоч тримався ще на ногах, не виглядав краще від нього.
Марійка кинулася на ноші, але Микола не чув її голосу й не бачив Я. Його занесли до хати війта. Тут створив за хвилину очі, а побачивши Марійку, пробував усміхнутися і сказав тихо:
— Це ніщо... це ніщо!
— Миколо... мій дорогийі — розпадалася Марійка.
— Це тільки з перевтоми... це промине...
І він знову зімлів.
Війт вийшов з кімнати, залишилася тільки Марійка.
Тим часом корчмар Йосько оповідав громаді голосно так, щоб його всі могли чути, про все те, що зайшло, відколи вони вийшли зі села.
— Коли ми дійшли до лісів ІІлази, ми знайшли там стежку, що її лісничий прорубав, і пішли нею в напрямі замку. По двох годинах ходи ми побачили перед собою на стежці двох людей. Це був доктор і Микола, спертий об дерево:
— Ми побігли до них і, побачивши, що лісничий зімлів, скоро почали робити ноші. Від доктора не можна було нічого довідатися, бо він також був напівживий. Поклавши Миколу на ноші, ми вернулись у село.
Що сталося Миколі, про це не знав Йосько, так само нічого, як і війт та Федь, бо доктор досі нічого не говорив.
Тепер щойно він усе розкаже. До чорта! Він же ж у своїм селі, — між своїми людьми й не потребує лякатися духів з того проклятого замку...
— Пане доктор, — заговорив війт, — оповідайте.
— Хочете... щоб я оповідав?
Добра шклянка сливовиці, що її Йосько приніс, повернула докторові дар мови й він почав:
— Ми вийшли... Микола й я... Дурні... дурні!... Треба було йти цілий день крізь ті прокляті ліси... Щойно надвечір ми дійшли до замку... Я ще тремчу... Тремтітиму ціле своє життя... Микола хотів увійти до замку... Так! Він хотів переночувати в одній башті... в тій чортовій спальні...
Доктор говорив це таким гробовим голосом, що всі присутні тремтіли.
— Я переконував його, як міг, але він не слухав. Ви знаєте, який він упертий... Волосся стає мені дибом, коли подумаю...
— Микола розтаборився на ніч на високорівні... Що за ніч... мої дорогі, що за ніч!... Духи не дали нам заснути ані на годину... ані на годину!... З-поміж хмар висунулися вогняні змії, справжні страховища!.. і почали спускатися на високорівню, щоб нас пожерти...
Всі слухачі поглянути з острахом на небо.
— За хвилину почав дзвонити дзвін у замковій каплиці!
Усім здавалося, що чують далекий гомін дзвону...
— Враз, — закричав доктор, — ми вчули страшний рев... і несамовиті крики... В одній башті блиснуло світло, що осяяло цілу високорівню, аж до ліса... Ми з Миколою глянули на себе... Ах, що за страшний привид!... Ми подобали на двох мерців... що дивляться один на одного завмерлими очима!...
Всі, що дивилися на доктора, на його схвильоване лице та божевільний погляд, мали справді вражіння, що бачать чоловіка, який вернувся з тамтого світа.
Тим часом він був такий пройнятий своїми переживаннями, що не міг оповщати далі. Щойно друга шклянка сливовиці придала йому сили.
— Ну, але що саме трапилося бідному Миколі? — питав війт нетерпляче.
— Настав день... Я ще раз просив Миколу, щоби він закинув свій намір... Але ви знаєте його... Він зійшов у рів і потягнув мене за собою. Я не тямив уже, що роблю... Микола пішов аж під замкову браму... Вхопив кінець ланцюга від звисного моста... В тім менті я очуняв... хотів його зупинити, благав, кричав... "Ні!", — крикнув мені... Я хотів уже йти геть, признаюся вам, мої дорогі... хотів тікати; це зробив би кожний з вас, якби був на моїм місці!... Але я не міг рушитися... Мої ноги мов вросли в землю...