— Я... я не знаю... про що ви говорите. Бульдозер підвівся й почав ходити по кабінету.
— Ось що, голубе, я безмежно терплячий, але не зношу, коли людина дурна як пень.
Його тон свідчив, що навіть у безмежної терплячості є край.
Маурітсон усе хитав головою, і Бульдозер, походжаючи з урочистою міною по кабінеті, повів далі:
— Мені здається, я висловився досить ясно, проте можу ще раз сказати: ми знаємо, що ти був у банку на Горнсгатан, що ти вбив клієнта того банку-й що тобі [344] пощастило прихопити з собою дев'яносто тисяч крон. Все це нам відомо, і тобі нема сенсу відмагатися. Навпаки. Якщо ти перестанеш викручуватись і признаєшся, то це тобі врахують, звичайно, до певної міри. Отже, найкраще буде, коли ти розкажеш поліції, як усе відбувалося. Потім — де ти сховав гроші, як і куди подався з місця злочину і хто твої спільники. Ну, тепер тобі ясно?
Бульдозер скінчив прогулюватись і знову сів до столу. Він відкинувся на спинку крісла й подивився спершу на Ренна, а тоді на Гунвальда Ларсона, ніби чекав від них оплесків. Ренн просто слухав зі скептичною міною на обличчі, а Гунвальд Ларсон колупав пальцем у носі і взагалі не слухав. Бульдозер, сподіваючись від них захвату цим взірцево стислим і психологічно виваженим монологом, розчаровано подумав: "Перли перед свиньми" — і знов обвернувся до Маурітеона, який дивився на нього спантеличено й водночас злякано.
— Але я нічого цього не робив! — палко сказав він.— Яке пограбування банку? Я нічого не Знаю!
— Досить теревенити. Чув, що я сказав: ми маємо докази.
— Які докази? Я не грабував ніякого банку і нікого не вбив. Безглуздя якесь.
Гунвальд Ларсон підвівся, зітхнув і став біля вікна.
— Нема чого з ним панькатися,— кинув він через плече.— Загороди йому в пику, то зразу все згадає.
Бульдозер спинив його рукою:
— Почекай трохи, Гунвальде.
Він сперся ліктями на стіл, поклав підборіддя на долоні і співчутливо глянув на Маурітсона:
— Ну, то як? Маурітсон розвів руки:
— Ну не робив я цього! Слово честі! Присягаюся!
На обличчі в Бульдозера й далі світилося співчуття. Зненацька він нахилився й висунув спідню шухляду столу.
— Ага, присягаєшся... А однаково я залишаю за собою право сумніватись.
Він випростався, кинув на стіл зелену сумку й переможно глянув на Маурітсона. Той приголомшено витріщив очі на сумку.
— Так, так, Маурітсоне, тут у нас є все.— Бульдозер витяг із сумки речі й розклав їх рядком на столі.— Перука, сорочка, окуляри, капелюх і нарешті найголовніше — пістолет. Що ти тепер скажеш?
Маурітсон спершу спантеличено дивився на речі, що [345] з'являлися на столі, потім раптом вираз обличчя його змінився, і він завмер, білий, мов стіна.
— Що це... що це таке? — спитав він.
Голос у нього зірвався, він відкашлявся і ще раз запитав те саме.
Бульдозер глянув на нього втомлено і звернувся до Ренна:
— Ейнаре, глянь, будь ласка, чи прийшли свідки. — Еге,— мовив той і вийшов.
Він повернувся через кілька хвилин, спинився в дверях і сказав:
— Ну.
Бульдозер схопився з місця.
— Чудово! Зараз перевіримо!
Ренн знов вийшов. Бульдозер поскладав речі назад у сумку і сказав:
— Що ж, Маурітсоне, ходімо в другий кабінет і влаштуймо невеличкий показ-моделей. Ти підеш із нами, Гун-вальде?
Він кинувся до дверей із сумкою в руках. Гунвальд Ларсон подався за ним, безцеремонно підштовхуючи перед собою Маурїтсона.
Кабінет, до якого вони зайшли, був аж у кінці коридо-ра. Він не дуже відрізнявся від інших службових приміщень. Письмовий стіл, стільці, шафи з паперами, столик для друкарської машинки. На стіні дзеркало. З суміжної кімнати те дзеркало правило за віконце — крізь нього можна було побачити усе, що робиться в кабінеті, до якого зайшли Маурітсон з Бульдозером і Гунвальдом — Ларсоном.
Ейнар Ренн стояв біля віконця й дивився, як Бульдозер допомагав Маурітсонові надягти блакитну сорочку й русяву перуку, як він подавав йому капелюх і темні окуляри. Маурітсон підійшов до дзеркала і вражено глянув на своє відображення в ньому. Він дивився просто у вічі Реннові, тому аж стало ніяково, хоч він і знав, що' його не видно. Окуляри й капелюх також виявились якраз до міри Маурітсонові.
Ренн вийшов і запросив першого свідка — касирку з банку на Горнсгатан. Маурітсон стояв посеред кімнати — із сумкою через плече, а коли Бульдозер сказав йому щось, почав походжати з кутка в куток.
Касирка глянула на нього у віконце, перевела погляд на Ренна й кивнула головою.
— Придивіться як слід,— сказав Ренн. [346]
— Звичайно, це вона. Нема ніякого сумніву. Може, тоді вона була у вужчих штанях, а решта все те саме.
— Ви цілком певні?
— О так. На сто відсотків. Другим був бухгалтер банку.
— Це вона,— заявив він, тільки глянувши на Маурітсона.
— Добре придивіться,— сказав Ренн.— Щоб не було ніякої помилки.
Бухгалтер хвилину спостерігав, як Маурітсон ходить по кімнаті.
— Вона, я її впізнаю. Та сама хода, постать, волосся... Так, я певен.-Він помовчав і додав:-Шкода, така гарна дівчина.
Решту часу до обіду Бульдозер присвятив Маурітсонові. Була вже майже перша, коли він урвав допит, так і не домігшись визнання. Він не мав сумніву, що Маурітсон скоро перестане опиратися, хоч, зрештою, і так було досить доказів. Маурітсонові дозволили подзвонити адвокатові, а тоді відвели його в камеру попереднього слідства.
Загалом Бульдозер був задоволений ранком, і, похапцем проковтнувши в їдальні рибу з картоплею, він з новим запалом узявся до другого свого завдання — ув'язнення зграї Мурена.
Кольберг не марнував часу і зосередив великі сили у двох головних місцях операції: на Русенлундсгатан і в Околицях банку.
Мобільні загони дістали наказ триматися поблизу цих двох місць, але так, щоб не привертати до себе уваги. Навіть на підступах до них влаштовано моторизовані засідки на той випадок, якщо грабіжникам усе-таки пощастить утекти з приміщення банку.
В управлінні поліції на Кунгсгольмені не було на подвір'ї жодного мотоцикла, гараж стояв порожній, весь транспорт розмістили у тактично важливих пунктах міста.
Сам Бульдозер у ті критичні хвилини мав сидіти в управлінні поліції, стежити по радіо за ходом подій і Йриймати грабіжників, коли їх почнуть привозити.